Дощ неустанно вибивав по підвіконню. Його
монотонність дратувала, наганяла сум.
– Мабуть, не вдасться весну закликати, –
спросоння, прислухаючись до стукоту за вікном, міркувала Ірина. – А
так очікували на цей день!
Вона, висуваючи руки з-під ковдри, потягнулася.
Тіло нило від учорашньої роботи.
– Це тобі не жарти – сорок жайворонків спекти, –
роздумувала дівчина.
– Та чи варто банувати? Уставай, лежебоко! – підганяла пробудження.
Для Ірини було звичним вставати з першими
півнями. Вона з дитинства допомагала матері по хазяйству. Любила спостерігати,
як уранішні промінчики сонця проникали в кожен куточок обійстя, оживляли його;
як подвір’я наповнювалося пташиним співом. Однак на цей раз приїхала зі
спецмісією: напросилася зробити запис обряду, який
щорічно виконували в селі у весняний день.
Уже третій рік як навчається на
філологічному. Кафедру фольклористики вибирала серцем, бо скільки себе пам’ятає,
купалася в піснях і традиціях. Її
приваблювала українська минулість, із розумінням, щоб не загубити надбане,
дивилася в майбутність.
– І до яких пір будеш тарабанити? – прочиняючи
кватирку, бурчала Ірина. – Зірвеш свято і практику.
Змінюючи бурчання на
добрість, почала приказувати: «Іди,
іди, дощику, зварю тобі борщику…». Пам’ятала, як у дитинстві повчав дідусь
задобрювати стихії. Однак дощ, незважаючи на прохання, вибивав однозвучні ноти.
До кімнати заглянула бабуся Ярина. Одягнена
по-святковому, вона світилася радістю. Вишита сорочка вигравала різнобарвними
квітами. Зелені листочки доповнювали кольорову гаму. Добірне старовинне намисто, між яким
красувалося декілька дукачів, оповило шию. Доповнювала наряд темно-зелена
спідниця.
– О! Рання пташка, – обіймаючи онуку, мовила
бабуся. – Чого невесела?
Не очікуючи на відповідь, продовжила: «Марець є марець: то
дощ, то сонце. Поки зберемося – розпогодиться», – знаюче втішала. – А
жайворонки вже в дорозі.
