Пахло
матіолою. Оксана, стривожена спогадами, вирішила прогулятися. Олексія не було,
поїхав провідати матір і сестру. Уже другий рік, як виїхали з окупованої
території. Вона любила літнє післядощів’я. По-особливому пахла омита
грозою свіжоскошена трава. Птаство заливалося оновленою радістю від свіжості,
яка накривала кожного, хто поспішав у надвечір’я. Оксана, окутана задумою,
взяла курс на став. Відколи себе пам’ятає, це було улюблене місце відпочинку
їхньої родини, як, власне, й багатьох містян. Завиднілися верби. Дівчина
всміхнулася:
Щировдячна всім причетним!!! Віктору й Олексію Корицьким - за дарунок до Дня народин! Наталі Тхоржевській ("Лялькарка"), Ларисі Малій ("Джейн"), Тамілі Карпик ("Таміла") - за сприяння у створенні образів героїнь сучасності! Наталі Тхоржевській - за світлини для палітурки!!! Тетяні Колесник, Людмилі Корчевій, Олені Нюкало, Надії Довбні - за поради, професійні настанови. Усій ФБ-родині за підтримку вподобайками, коментарями протягом півтора року!!! До речі, Тетяна Глотова отримує книгу з автографом у подарунок - як я й обіцяла в пості від 13 червня (#кидай_мишку_читай_книжку)! Сподіваюся, що багатьом із Вас захочеться потримати в руках книгу, відчути запах друкарської фарби й зануритися у філософське осмислення долі української жінки крізь призму моралі, взаємовідносин. #Калинове_намисто_жіночої_долі - це проблема вибору, війни й миру, батьків і дітей, минулого й сучасного. Життєві історії, які спонукатимуть до усвідомлення власного «Я», «Ми» в соціумі. Книга «Калинове намисто жіночої долі» – це можливість разом із героями співпереживати, діяти, змінювати світ на краще. Мова творів – це джерело художніх засобів, авторських новоутворень.
Червневе сонечко
спросоння підморгувало промінчиками з високості до кожного, хто поспішав у
буденність. По селу звично кукурікало, мукало, рохкало, нявкало, гавкало. Однак
сьогоднішній суботній день відрізнявся від інших тим, що з першими променями
треба було назбирати трав. Передтрійчані клопоти погнали на луки
Ярину, знану у краях травницю-лялькарку. Ледь втоптана доріжка
губилася у п’янких пахощах чебрецю, м’яти, полину... Мугикаючи пісеньку про
тройзілля, вона створювала позитивну настроєвість. Аякже! По-іншому не можна!
Зарядившись натхненням, жінка взялася за різно-трав’я. Це були
найщасливіші години зелозбирання: квіточка до квіточки, спогад до спогаду.
Перед очима поставало най-світліше з дитинства, юності. Назбиравши,
присіла перепочити.
Несподівано закувала
зозуля.
– Зозуле, зозуле, –
кинула погляд убік, звідки доносилося: «Ку-ку! Ку-ку!» – Скільки мені ряст
топтати? – з тривогою cпитала про майбутнє.
– А воно тобі треба
нерви полоскати? – несподівано із-за куща шипшини, що розкішно розкинувся
посеред лугу, вигулькнуло її карооке щастя. – Цікавій Варварі…
Назустріч вийшов її
Любомир, всміхаючись білозубо. Відчував, коли треба на поміч підоспіти. Не
домовлялися. Подбав про сніданок, бо зранку й ріски в роті не мала, коли
подалася по зело.
– Умієш ти цікавості
язика обрубати, – відповіла жінка, вдаючи, що сердиться.
Однак то була зовнішня
напущеність строгості. Вона тихо раділа своєму щастю. Воно надійно поселилося в
родині Дубовецьких, настояне на випробовуваннях примхливої долі вже більше
двадцяти років.
Чоловік, підійшовши
впритул, чмокнув у розчервонілу щоку. Кинувши оком на зібране зілля, ромовив:
– Перепочинь. Я зі
сніданком до тебе.
Ярина зашарілася, як у
дівоцтві, зняла хустинку з голови і збираючи у вузлик волосся, що розсипалося
по білій лляній сорочці, промовила: «Сніданок – не коханок, аби був щедрим на
ніжність ранок». Вона крадькома спостерігала за коханим, бо знала, як він
любить ці порухи рук, цей млосно-солодкий голос.
– Мавка, – прошепотів
ніжно, пригортаючи дружину.
– Ні стиду, ні совісті,
– несподівано обірвав їхню ідилію голос діда Василя. – Вдома не налюбилися.
Тьху, срамота!
За мить чоловік як крізь
землю провалився. Ярина, яка завжди могла дати словесну відсіч, наче язик
проковтнула.
– Облиш. Сам щастя на
зазнав, то й чуже кісткою в горлі, – заспокоював дружину, застилаючи траву
веретою й виставляючи провіант.
Пахло кавою й зіллям.
Птаство долучилося до невгамовної зозулі.
– Ой зозуле, зозуленько,
Нащо ти кувала,
Нащо ти їй довгі літа,
Сто літ накувала? –
згадалося Шевченкове.
– Ой! Сто багато! –
задумано промовила жінка.
– А я думаю, якраз! Усю
роботу переробила б! – пожартував чоловік.
