неділя, 11 травня 2014 р.

Спокута (в День МАТЕРІ)



Мені багато в житті не треба - аби лиш матінка жила. Ріже… Пече... І так буде до кінця твого життя, бо, на жаль, не повернеш. Не повернеш радісні миті спілкування, щирий усміх й тепло ніжного погляду. Не думали, не гадали, що так, підкрадаючись по-злодійськи, зайде в нашу родину смуток. Боролися, вірили, що матуся не заслужили такої кари: все життя віддавали себе колгоспній роботі, городам, людям. А ще молилися й вірили. З вірою, надією, любов'ю прожили все життя. Підкосило, коли померли тато. Та не в їхньому характері було опускати руки, які не знали спочинку. Правда, вже тоді, по-іншому, переосмислювалося прожите… Залишили все… Пішли, посіявши в моєму серці непереборне бажання спокути за недосказане. Пішли, залишивши в моїй душі сум'яття й каяття, що не вберегли, недогледіли… Про невтомність тепер нагадуватимуть вишиті подушечки, серветки, рушники, а ще вишиванка для сина… До останнього буде тягнути на те обійстя, де ступали мамині ноги, де випікався найсмачніший хліб у світі (такий тільки цьотка Марина пекли!), де чорнобривцями був усіяний городчик, де материнською мудрістю віє з кожного закутка. Куди не глянеш - спогад, покута, пам'ять.