неділя, 14 жовтня 2018 р.

НУШ: комунікативний тренінг "Навчаємо українською"

9-11 жовтня 2018 року на базі КЗ "Запорізький ОІППО" ЗОР відбувся комунікативний тренінг "Навчаємо українською" для філологів, які  в жовтні-листопаді проводитимуть навчання педагогів-предметників Запорізької області, що працюють у школах (класах) із навчанням мовами національних меншин. На сьогодні створено Програму, майбутніми тренерами розроблено контент, упорядковується навчально-методичний посібник. Фоторелакс. Щоденник-релакс.

субота, 22 вересня 2018 р.

Камертону філолога - 5

У вересні 2013 року народилося дитя, яке заполонило моє професійне життя неймовірним бажанням творити, спілкуватися, знаходити однодумців. Це вже тепер, із п'ятирічного його віку усвідомлюю, наскільки народження було необхідним і бажаним. Завдяки Камертончику (так із ніжністю називають друзі) в нас була можливість радіти успіхам, співпереживати за колег, ділитися науково-методичними смаколиками, сказати Слово про... Це на сьогодні ми впевнені в собі, знаємо, чим і як зацікавити спільноту. Пригадую, як ставали на ноги, як завдяки міцному плечу підтримки всіх небайдужих до українськомовного ресурсу у тримісячному віці посіли І місце в Міжнародному конкурсі на кращий веб-ресурс у номінації "Зробив сам". Було  по-всякому... Однак і тепер до нас  забігають на гостину з усіх куточків світу, нами цікавляться, про нас пишуть... Щиро вдячні всім, хто з нами. Зі сподіваннями на продовження діалогу...

субота, 1 вересня 2018 р.

Учителька

Учителька сиділа на ослінчику й підпирала старість грушею. Власне, груша була єдиною вірною подругою з тих пір, як вона пустила коріння в цьому селі. Думалося, на рік-два, поки відпрацює за направленням...
Гадалося, та не зналося, що доля підготувала щирий дарунок. І ось уже шостий десяток, як у далекому від батьківської хати краї пролетіли молоді літа, як волосся вкрилося життєвим сріблом, як тільки уві сні бродить лугом і пасе корівку-годувальницю...
Думки неспокійно рояться в голові, однак, передчуття святковості вперто заповзає в душу. Вона вміє очікувати. Роками виглядала чоловіка з Афганістану. Діждалася. А вже третій рік як очікує на повернення онука зі східного пекла. Тривожно.
Перший вересневий день виграє ніжними осінніми барвами. Однак сонце ще вперто припікає, а вірна подруга груша, вже неспроможна подарувати прохолоду. Отак удвох і застигли в очікуванні.
- Добридень, Оксано Петрівно! Стрепенув від роздумів знайомий голосочок.
- І тобі, горличко! Куди несешся,- привітно глянули на дівчину вицвілі волошки, обрамлені теплоусміхом. Такий погляд зігріває кожну родину, бо не одне покоління виростало на уроках добра й мудрості Вчительки. Було по-життєвому. Однак ніхто не тримав серця. Знали, Оксана Петрівна слів на вітер не кидає, а якщо перепадало на горішки,- заслужено!
Марійка Підгайська була пізньою дитиною в родині. Старші порозліталися по світах, а дівчина залишилася біля батька, який уже років десять, як прикутий до ліжка. Вона дівчинкою взяла нелегку ношу на тендітні плечі, коли матір утекла, як тільки батько вкалічів. Оксана Петрівна допомагала по сусідству чим могла. Вони зрослися людськістю. Чужі стали рідними. Правда, кожна по-своєму виколихувала надію на те, щоб поріднитися. І ось сьогодні Марійка сподівалася почерпнути пригорщу новин про най-найлюбішого, який уже третій рік зустрічає сонце надії на сході.
Роки навчили вчительку берегти дитячі серця. Вловивши несміливий усміх дівчини, сказала: "Як завжди, там припікає". Розуміли одна одну з півслова.
Марійка, зашарівшись, простянула букет айстр, улюблені квіти Вчительки,- відповіла: "Знаю. Просив передати. З Днем народин і Першовереснем привітати!"
Марійка помітила, як Учителька стиснула в руці надію: маленький телефон, який був зв'язковим між двома світами.
- Не хвилюйтеся,- він обов'язково вийде на зв'язок. Розраджувала дівчина вчительчину самотність. - А це вам від батька. Зі святами.
Марійка передала згорток, по-святковому перев'язаний жовто-блакитною стрічкою.
Оксана Петрівна, зворушена увагою свого першого учня, розв'язала пакуночок і застигла у здивуванні. На картині побачила віддзеркалення власної долі. Це він, її улюблений непосида, пам'ятав про День народин і вмів дивувати...
Спогади півстолітньою пеленою накрили душу. Перед очима пропливало вчительчине життя, всіяне веселковими кольорами. Загалом, доля дарувала світлі тони, але життєве надвечір'я, яке невідворотно пригинало до землі тягарем утрат, давалося взнаки. Зачастило сумом: відійшов в інші світи Петро, єдина любов; захмарилося над сестрою, яка втопилася в болячках. Уже третій рік, як випрошує в Бога повернення онука з війни.
На мить, відірвавшись від картини, Оксана Петрівна кинула поглядом на дівчину, яка застигла в очікуванні.
- Все буде добре. Вір і надійся на повернення Андрія... Без віри й надії не буде любові,- мовила Вчителька.
Дівчина зашарілася й несміливо, але із впевненістю в голосі відповіла: "Я знаю, моє кохання поверне його додому". Попрощавшись, вона крутнулася на одній нозі, й побігла доганяти втрачений час.
"Гарна буде пара для Андрія. Вміє любити й чекати",- теплоусміхом глянула вслід дівчині.
На деякий час подарована картина знову заполонила все її єство. Сергій, батько Марійки, мав золоті руки. Але це вже аж у класі дев'ятому проявилося, коли він привіз приз із конкурсу. А довгих сім років увесь колектив терпів норов хлопця. Терпіли до тих пір, поки вона не знайшла путь до його душі. Це зовні він був йоршистий, а насправді мав усерозуміюче серце. Виношував мрію стати художником. Мабуть, від прадіда Олексія передалося, який писав образи. Та не було можливості піти в науку. Батько рано помер, а він залишився за старшого... Та й із дружиною не поталанило: повіялася, втекла від каліки...
Отак перебираючи нитки життя Сергія та Марійки, Оксана Петрівна дочекалася першовересневого заходу сонця. Щорічно цей день усміхався айстрами, тривожив душу дзвінками, залишав надію на пам'ять.
- Але чому не телефонує він, єдиний онук (має ще й три онучки: Віру, Надію, Любов)?- не заспокоюється серце. Вони настільки приросли одне до одного, що...
- Бабусю!- дзвінко покотилося від воріт.
Перед Учителькою-бабусею стояв змужнілий красень, білозубо розсіваючи навколо радість. Йому личила військова форма, яка додавала виправки. Він припав на коліно, цілував руки, які не раз пестили його кучеряву голівоньку.
- Андрійчику, ріднеснький, ти якими вітрами, - вмивала сльозами кожне слово. - Війні прийшов кінець? Учителька, цілуючи, пестячи онука, невгамовно випитувала-випитувала.
- А Марійка, айстри? Чому не дав знати?- невгавала. - А не хотів тривожити, не відав, чи доберешся, - сама ж відповідала.
А він мовчав, упиваючись її голосом. Щастя повернення й зустрічі витало навколо них, насідало розпитуваннями, обіймами... Лишень стара груша скоса поглядала на подарунок, який юнак залишив біля її підніжжя.
Оговтавшись, Андрій із рюкзака дістає коралі. Те саме намисто про яке бабуся йому повідала, коли він збирався на схід. Це була родовідна пам'ять, оберіг, який передавався від матері до доньки не одне коліно.
-Звідки?- видихнувши хвилювання, запитала. - Я вже й несподівалася відчути родовідну теплінь.
Андрій розповів, як йому наснилося, що в дуплі старої груші на обійсті його прадідуся, звідки родом бабуся, захований згорток. Він його повинен дістати і привезти в той день, коли вона народилася. А ще він повинен продовжити життя її подрузі...
Оксана Петрівна не йняла віри, слухаючи юнака. Вона боялася признатися, що й до неї приходив віщий сон. Однак не дуже розбиралася у цьому, але глибоко в душі берегла образ молодого дубочка, який їй наснився. Щодня в думках вона його поливала, плекала... А на сьогодні ще й листочки появилися...
Обоє розчулені, вони, перебиваючи одне одного, ділилися пережитим і виболеним. Учителька перебирала кожну намистинку, прикладала до вуст, цілуючи. Здавалося, вона доторкувалася до подиху століть, які берегли всі родовідні таїни. І тепер, віднайшовши загублене, Андрій допоміг повернути до спокою серце бабусі, яке не одне десятиліття плекало надію, що загублений родовідний скарб знайдеться.
- Дякую, Андрієчку, ти подарував мені щастя померти спокійно.
Вицвілі волошки зросилися розчуленістю. Юнак стрепенувся, пропустив повз вуха бабусині слова про смерть і завзято вигукнув: "Жити!" Підскочив, взяв у руку деревце, яке стало свідком їхньої зустрічі, й упевнено сказав: "І воно житиме!"
Тільки тепер Учителька помітила тендітне деревце, яке вичікувало свого місця в родинному спомині. Андрій, перехопивши погляд бабусі сказав: "Груша. Посадимо в садку. На оновлення".
Бабуся-вчителька, опираючись на роки, разом із найдорожчим гостем направилися до оселі. Їм услід дивилася подруга-груша в передчутті власного продовження. Життя...
#Новела #Галина_Корицька. Запоріжжя. 31 серпня 2018 року.

середа, 4 липня 2018 р.

Наукові розвідки: Використання веб-квест технології в навчанні учнів української мови на засадах діяльнісного підходу

У статті розглядається проблема застосування веб-квест технології в навчанні української мови учнів на засадах діяльнісного підходу. Обґрунтовано дидактичні компоненти: умови, принципи, методи, прийоми; виокремлено етапи, навчальні дії ...   Більше...
На світлині Подлєсна Ірина Сергіївна, вчитель-методист Новоспаської ЗОШ І-ІІІ ступенів Приазовської районної ради Запорізької області. Захід: проведення спецкурсу "Е-learning – мовна школа" для учнів 6-7 класів у рамках регіонального інноваційного освітнього проекту «Хмарно орієнтоване освітнє середовище навчання української мови учнів»

субота, 16 червня 2018 р.

Пейзажні ідеї, навіяні дорогою, морем і життям


Макове диво
Зачервоніло при дорозі ніжно-ніжно. По-особливому краплинки дива зібралися в чарівний килим і манять своєю незайманістю. І чим ближче наближаєшся до цього природнього дивотвору, тим дужче відчуваєш ніжний подих життя квітки, яка, трепетно піддається настирливому поцілунку  вітру. Нахиляюся, заглядаю в її лоно і спостерігаю, як все єство польової красуні виграє від настирливості вітру. Зеленувате її серце дихає в ритм, а ворсисті цяточки душі розмірено, в унісон природі, наповнюють дивовитвір життям... Марево..
Запоріжжя-Бердянськ, 4 червня 2018 року





середа, 16 травня 2018 р.

Е-лінгводидактичний фест-драйв по-запорізьки

Травневе сонечко якось по-особливому всміхалося всім, хто поспішав на фест-гостину в Кушугумський НВК "Інтелект". Мабуть, цьогоріч важливу роль відіграла магія числа три, бо саме три роки тому тут зародилася ідея, яка об'єднала вчителів української Запорізького краю, що зголосилися навчати дітей на засадах електронної лінгводидактики. Вже тепер, пройшовши тернистий шлях пізнання незвіданого (більше на сайті), усвідомлюємо, скільки терпіння, виваженості, сил вклалося в бажання стати "агентами" змін. Балабинська гімназія "Престиж" (учасник проекту Пересунько Т.М.), Енергодарська ЗОШ № 2 (учасник проекту Пелипенко С.І.), а сьогодні й Кушугумський НВК "Інтелект" (учасник проекту Колесник Т.А.) стали свідками творчості й неймовірного розкрилля інноваційних філологічних душ. Слово й технології сплелися воєдино, щоб реалізувати мрію - навчати учнів української в цифровому форматі. На сьогодні, незважаючи на проблеми, вчителі української моделюють уроки з використанням цифрових, хмарних технологій, проводять навчання в АПМ, захоплюють колег на тренінгах і щедро діляться напрацьованим. А ще мріють: про цифрові кабінети, про сучасні дивайси, про серйозну фінансову підтримку!? Поспілкувавшись із батьками кушугумських семикласників, які підтримали ініціативу адміністрації влитися в інформаційний простір; побачивши, наскільки в унісон б'ються вчительсько-учнівські-батьківські серця, усвідомлюєш, що за цією тріадою майбутнє. Відрадно зауважити, що знаходяться небайдужі до наших ідей селищні голови (Сосуновський В. (Балабине), Загребельна Г. (Кушугум), Дзюба О. (Новоспаське)), які щедро інвестують в українське майбутнє. Фестиваль відбувся. Сподіваюся, що однодумці щасливо дібралися до домівок...І буде завтра, сповнене новотворчості, неспокійності, здійснення мрій. І релаксу... 
Слова вдячності завідувачці Запорізького райметодкабінету Холод М.В., педколективу Кушугумського НВК "Інтелект" (директор Апостолова Т.О., заступник директора Колесник Т.А., вчителі української Бабкина Т.А., Юдіна М.М.) за надійне плече підтримки у проведенні  заходу. 
Світлини на спомин. Відеорелакс (у процесі).





неділя, 13 травня 2018 р.

У День Матері...

Сьомий рік пішов, як я перестала бути дитиною... Не один день печуть мене слова, сказані родичкою після того, як найрідніша людина відійшла у вічність: "Кріпися, Галинко, тепер ти вже мама, твоє дитинство закінчилося". Ніяк не збагнеш, не приймеш ці слова, однак, усвідомлюєш, що залишається пам'ять і спокута: недоказала,  недослухала, недовчилася. За все, що маю й чим дорожу, вдячна Богові й Батькам. І коли випадає нагода, стараюся завітати до рідного гніздечка, де опірювалася, де набувала життєвої мудрості. Щирий матусин усміх зігріває з кожного куточка обійстя... А ще до цих пір переслідує мене запах їхнього хліба. Такий  уміли випікати тільки вони... Як відчувала, коли відновили піч, що варто зафіксувати цю магію. Й не гадалося, що то буде востаннє, коли матуся чаклувала над дійством народження хліба...