неділя, 28 червня 2020 р.

Між двома веселками: Розділ ІУ

Пахло матіолою. Оксана, стривожена спогадами, вирішила прогулятися. Олексія не було, поїхав провідати матір і сестру. Уже другий рік, як виїхали з окупованої території. Вона любила літнє післядощів’я. По-особливому пахла омита грозою свіжоскошена трава. Птаство заливалося оновленою радістю від свіжості, яка накривала кожного, хто поспішав у надвечір’я. Оксана, окутана задумою, взяла курс на став. Відколи себе пам’ятає, це було улюблене місце відпочинку їхньої родини, як, власне, й багатьох містян. Завиднілися верби. Дівчина всміхнулася:

субота, 20 червня 2020 р.

Книга народилася: Калинове намисто жіночої долі

Для палітурки використано ляльки Н.Тхоржевської

Щировдячна всім причетним!!! Віктору й Олексію Корицьким - за дарунок до Дня народин! Наталі Тхоржевській ("Лялькарка"), Ларисі Малій ("Джейн"), Тамілі Карпик ("Таміла") - за сприяння у створенні образів героїнь сучасності! Наталі Тхоржевській - за світлини для палітурки!!! Тетяні Колесник, Людмилі Корчевій, Олені Нюкало, Надії Довбні - за поради, професійні настанови. Усій ФБ-родині за підтримку вподобайками, коментарями протягом півтора року!!! До речі, Тетяна Глотова отримує книгу з автографом у подарунок - як я й обіцяла в пості від 13 червня (#кидай_мишку_читай_книжку)! Сподіваюся, що багатьом із Вас захочеться потримати в руках книгу, відчути запах друкарської фарби й зануритися у філософське осмислення долі української жінки крізь призму моралі, взаємовідносин. #Калинове_намисто_жіночої_долі - це проблема вибору, війни й миру, батьків і дітей, минулого й сучасного. Життєві історії, які спонукатимуть до усвідомлення власного «Я», «Ми» в соціумі. Книга «Калинове намисто жіночої долі» – це можливість разом із героями співпереживати, діяти, змінювати світ на краще. Мова творів – це джерело художніх засобів, авторських новоутворень.



неділя, 7 червня 2020 р.

Лялькарка


Червневе сонечко спросоння підморгувало промінчиками з високості до кожного, хто поспішав у буденність. По селу звично кукурікало, мукало, рохкало, нявкало, гавкало. Однак сьогоднішній суботній день відрізнявся від інших тим, що з першими променями треба було назбирати трав. Передтрійчані клопоти погнали на луки Ярину, знану у краях травницю-лялькарку.
Ледь втоптана доріжка губилася у п’янких пахощах чебрецю, м’яти, полину... Мугикаючи пісеньку про тройзілля, вона створювала позитивну настроєвість. Аякже! По-іншому не можна! Зарядившись натхненням, жінка взялася за різно-трав’я. Це були найщасливіші години зелозбирання: квіточка до квіточки, спогад до спогаду. Перед очима поставало най-світліше з дитинства, юності. Назбиравши, присіла перепочити.
Несподівано закувала зозуля.
– Зозуле, зозуле, – кинула погляд убік, звідки доносилося: «Ку-ку! Ку-ку!» – Скільки мені ряст топтати? – з тривогою cпитала про майбутнє.
– А воно тобі треба нерви полоскати? – несподівано із-за куща шипшини, що розкішно розкинувся посеред лугу, вигулькнуло її карооке щастя. – Цікавій Варварі…
Назустріч вийшов її Любомир, всміхаючись білозубо. Відчував, коли треба на поміч підоспіти. Не домовлялися. Подбав про сніданок, бо зранку й ріски в роті не мала, коли подалася по зело.
– Умієш ти цікавості язика обрубати, – відповіла жінка, вдаючи, що сердиться.
Однак то була зовнішня напущеність строгості. Вона тихо раділа своєму щастю. Воно надійно поселилося в родині Дубовецьких, настояне на випробовуваннях примхливої долі вже більше двадцяти років.
Чоловік, підійшовши впритул, чмокнув у розчервонілу щоку. Кинувши оком на зібране зілля, ромовив:
– Перепочинь. Я зі сніданком до тебе.
Ярина зашарілася, як у дівоцтві, зняла хустинку з голови і збираючи у вузлик волосся, що розсипалося по білій лляній сорочці, промовила: «Сніданок – не коханок, аби був щедрим на ніжність ранок». Вона крадькома спостерігала за коханим, бо знала, як він любить ці порухи рук, цей млосно-солодкий голос.
– Мавка, – прошепотів ніжно, пригортаючи дружину.
– Ні стиду, ні совісті, – несподівано обірвав їхню ідилію голос діда Василя. – Вдома не налюбилися. Тьху, срамота!
За мить чоловік як крізь землю провалився. Ярина, яка завжди могла дати словесну відсіч, наче язик проковтнула.
– Облиш. Сам щастя на зазнав, то й чуже кісткою в горлі, – заспокоював дружину, застилаючи траву веретою й виставляючи провіант.
Пахло кавою й зіллям. Птаство долучилося до  невгамовної зозулі.
– Ой зозуле, зозуленько,
Нащо ти кувала,
Нащо ти їй довгі літа,
Сто літ накувала? – згадалося Шевченкове.
– Ой! Сто багато! – задумано промовила жінка.
– А я думаю, якраз! Усю роботу переробила б! – пожартував чоловік.

середа, 27 травня 2020 р.

Між двома веселками: розділ ІІІ

Червневе вранішнє сонце настирливо розпускало щупальця-промінчики крізь шпаринки в жалюзях і все частіше чіплялися до дівчини, яка, спокусливо, розкинувши по подушці сніп достиглого жита, всміхалася своєму щастю. Воно вигравало радістю, щасливістю вчорашнього дійства. Оксана розплющила очі.
– От прискіпливе! – розбудило, – вдаючи, що сердиться, промовила дівчина. Вона піднялася й затягнула штору. Повернулася в ліжко.
– Ще трішечки помлію, – згадала улюблений вираз бабусі. Перебуваючи на канікулах у селі, Оксана старалася в усьому наслідувати бабусечку Ярину. Спрацьована роками, вона ніколи не знала спокою. Не вміла відпочивати. «Поки рухаюся, стільки й житиму», – ділилася з онукою. Як бджілка, зрання й до вечора, жінка то поралася по хазяйству, то годинами розмовляла в городчику з квітами, то готувала смаколики для рідної душі. А який вона хліб випікала! На все село запахи розносилися. Онуці діставався підпалок, натертий часником. Смакота. Та найбільше подобалося Оксані слухати ріднесеньку, коли дощ напоював землю живильністю. Вони забігали в альтанку й уже звідти спостерігали, як той по-особливому омивав пелюстки ясику, як сповзав по широких зелених листках і зникав під пишною шапкою куща. Ярина, щораз, змахуючи сльозу, яка чіплялася за край спогадів, розпукою промовляла: «Скупав мого Ясика». Продовження



неділя, 10 травня 2020 р.

До Дня Матері: Сонечко

Воно гріло, але ніколи не пекло. Зрошене нелегкою жіночою долею щоденно викочувалося на роботу. Ніжно запускало промінчики-щупальця в буденність. Пахло вранішнім молочком і затіркою, яку готувало нашвидкуруч. Не затримуючись, котилося на колгоспні лани, де рядочок за рядочком проріджувало буряки чи жнивувало на безкінечних гонах. Однак давало лад усьому. Відпочивати не вміло... Хіба що подруга хмаринка, здалеку споглядаючи за його буденними клопотами, закривала на деяку мить, даючи перепочити. Так здавалося на перший погляд. Як тільки дощ заганяв до хати, знаходилося тисяча хатніх робіт: вишивалося, милося, чистилося, лущилося, перебиралося... …Переждавши дощ, воно заглядало в городчик, де пахло матіолою, чорнобривцями, полюнією... Із ранньої весни й до пізньої осені пололося, підв'язувалося... Раділо. Воно завжди вміло дивувати: то спомином про молоді роки, то мріями про майбутність дітей-онуків. Любило святковість і довго до неї готувалося. Свіжоспеченим хлібом розносилося по подвір'ю... А потім ще довго смакувалося! Не черствіло, бо вкладалася душа. Сонячна... Закотилося в засвіти... Залишило світлий спомин уже до кінця твоїх днів. Воно світило, обігрівало, пестило. Вимолювало долю. Вимолило... Сонечко... Матуся...
Галина Гузовська-Корицька

неділя, 5 квітня 2020 р.

Наукові: розвідки: "Дидактико-методичне моделювання уроку української мови на засадах діяльнісного підходу"

У статті "Дидактико-методичне моделювання уроку української мови на засадах діяльнісного підходу в умовах розвитку цифрового освітнього середовища" здійснено огляд організації уроку української мови на основі діяльнісного підходу з використанням цифрових інструментів. На прикладі теми «Рід іменників. Іменники спільного роду» виділено основні види діяльності на кожному етапі уроку «відкриття» нового знання, встановлено методи, прийоми, інтернет-застосунки. Автор визначає основні можливості кожного етапу уроку, ілюструє, яким шляхом здійснюється розв’язання практичних проблем, осмислює способи реалізації діяльнісного підходу, описує функції учасників освітнього процесу, переконує, що візуалізаційна складова уроку є необхідною для формування розумових дій здобувачів освіти, розвитку їхньої самостійної творчої діяльності.

неділя, 22 березня 2020 р.

Коли весну закликають


Дощ неустанно вибивав по підвіконню. Його монотонність дратувала, наганяла сум.
– Мабуть, не вдасться весну закликати, – спросоння, прислухаючись до стукоту за вікном, міркувала Ірина.  – А  так очікували на цей день!
Вона, висуваючи руки з-під ковдри, потягнулася. Тіло нило від учорашньої роботи.
– Це тобі не жарти – сорок жайворонків спекти, – роздумувала дівчина. 
Та чи варто банувати? Уставай, лежебоко! – підганяла пробудження.
Для Ірини було звичним вставати з першими півнями. Вона з дитинства допомагала матері по хазяйству. Любила спостерігати, як уранішні промінчики сонця проникали в кожен куточок обійстя, оживляли його; як подвір’я наповнювалося пташиним співом.  Однак на цей раз приїхала зі спецмісією: напросилася зробити запис обряду, який щорічно виконували в селі у весняний день.
Уже третій рік як навчається на філологічному. Кафедру фольклористики вибирала серцем, бо скільки себе пам’ятає, купалася в піснях і традиціях. Її приваблювала українська минулість, із розумінням, щоб не загубити надбане, дивилася в майбутність.
– І до яких пір будеш тарабанити? – прочиняючи кватирку, бурчала Ірина. – Зірвеш свято і практику.
Змінюючи бурчання на добрість, почала приказувати: «Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику…». Пам’ятала, як у дитинстві повчав дідусь задобрювати стихії. Однак дощ, незважаючи на прохання, вибивав однозвучні ноти.
До кімнати заглянула бабуся Ярина. Одягнена по-святковому, вона світилася радістю. Вишита сорочка вигравала різнобарвними квітами. Зелені листочки доповнювали кольорову гаму. Добірне старовинне намисто, між яким красувалося декілька дукачів, оповило шию. Доповнювала наряд темно-зелена спідниця.
– О! Рання пташка, – обіймаючи онуку, мовила бабуся. – Чого невесела?
Не очікуючи на відповідь, продовжила: «Марець є марець: то дощ, то сонце. Поки зберемося – розпогодиться», – знаюче втішала.  – А жайворонки вже в дорозі.

субота, 1 лютого 2020 р.

Кульбаба: дід чи баба? До народження книги

Останній день січня приніс мені радість народження книги, оповідки якої більше півтора року були цілющим джерелом для кожного, хто прагнув добра, щирості...; хто разом із героями співпереживав, співдіяв, замислювався. На сьогодні у всіх бажаючих є можливість  вдихнути запах дивотворення, отримати насолоду від занурення у світ українського слова, або, як писала моя колега-філологиня, письменниця Вікторія Міхеєнко про відчуття прочитання: "узяти до рук, погладити, розглянути й повільно, як тихою річкою плисти, читати. Зупинятися. Повертатися. Кілька разів перечитувати   фрази". Книга містить 35 оповідок. Щировдячна Надійці Лень, молодій, однак, із великим майбутнім  художниці, за відчуття мого слова та втілення його в картинах. 

субота, 21 грудня 2019 р.

"Джейн"

Вона сиділа на березі Дніпра і вдивлялася вдаль. Погляд ловив призахідне сонце, яке опускалося над Хортицею. По-серпневому припікаючи, воно заповзало на спочинок. Усе живе заховалося від спекотні. Завмерло.
– Як там мої хлопчики? Я повинна бути з ними. З безвусими, але безстрашними. З тими, хто став на заваді нашестя зі Сходу й ціною власного життя зупинив його, – вирішувала Леся. – Вони потребують моєї допомоги. Я маю бути поряд.
Щораз, як тільки залишала батальйон після надання допомоги, її мучило сумління. Вона бачила втомлені очі, її переслідували вибухи снарядів і крики поранених.
– Якось не з руки. Я повертаюся додому, а вони залишаються в пеклі війни, – снували думки в голові. – Останнім часом усе частіше насідає ворог, порушуючи перемир’я... Мушу! – затято вирішувала.
За двісті кілометрів від війни в голові жінки снували явно не мирні думки.
– Мої зрозуміють, підтримають, – тішила себе. – Інакше й бути не може. Матері за дітей…
Продовження...