субота, 21 грудня 2019 р.

"Джейн"

Вона сиділа на березі Дніпра і вдивлялася вдаль. Погляд ловив призахідне сонце, яке опускалося над Хортицею. По-серпневому припікаючи, воно заповзало на спочинок. Усе живе заховалося від спекотні. Завмерло.
– Як там мої хлопчики? Я повинна бути з ними. З безвусими, але безстрашними. З тими, хто став на заваді нашестя зі Сходу й ціною власного життя зупинив його, – вирішувала Леся. – Вони потребують моєї допомоги. Я маю бути поряд.
Щораз, як тільки залишала батальйон після надання допомоги, її мучило сумління. Вона бачила втомлені очі, її переслідували вибухи снарядів і крики поранених.
– Якось не з руки. Я повертаюся додому, а вони залишаються в пеклі війни, – снували думки в голові. – Останнім часом усе частіше насідає ворог, порушуючи перемир’я... Мушу! – затято вирішувала.
За двісті кілометрів від війни в голові жінки снували явно не мирні думки.
– Мої зрозуміють, підтримають, – тішила себе. – Інакше й бути не може. Матері за дітей…
Продовження...