Вони
змалку любили слово. Чи злітало воно з вуст дідусевої казки, чи впивалися ним,
коли слухали пісню… У школі отримували незвичайний позитив від уроків
української, бо саме вчителі-філологи заразили їх вірусом любові до рідного
слова на все життя. Такий висновок зробила я, коли проводили тренінг-знайомство
з педагогами, котрі прибули на курси до Оріхова. І вже протягом двох тижнів,
насолоджуючись спілкуванням і співпрацею, розуміла, що то були слова великої шани
до Свого Вчителя, бо що не наставник, - то наслідування. Склалася така собі династія
вчителів української на Оріхівщині. Не позбавлені щирості й мудрості,
досвідчені й юні сплели свої спогади про перший урок української і залюбленість
у свою «україночку», а «україночки» натомість згадували своїх учениць і поради
вступу на філологічний. Мало кому щастить бачити своїх вихованців у «дії», а
тут нікуди не подінешся: постійно іспит на професійність, повсякденно на очах у
тих, хто залюблював у слово, у вчительську долю, хто «давав» рекомендацію в
життя. Милувалася-дивувалася, з якою повагою, ніжністю відгукувалися колеги про
свого методиста РМК Наталю Красно. «Наука» на курсах ішла без бука – як мить
промайнули двотижневі курсування «Запоріжжя»-«Оріхів» -«Запоріжжя». Я вдячна цим
багатим на тепло й відвертість людям. Вірі Синиці, Людмилі Чуйко, Ніні Яремчук,
Тетяні Петренко, Володимиру Володимировичу!!!, які взяли на себе (і це їм
вдалося!) організаційні клопоти, - земний уклін за людяність і всеперемагаючу
віру в дивовижність людських взаємин. Слова вдячності й моїм колегам-викладачам
ЗОІППО, які пішли назустріч сільському вчителю, знайшли можливість провести
заняття «на виїзді».
На спогад - світлини:
Немає коментарів:
Дописати коментар