Між двома веселками

Розділ У.

Недільний ранок уперто напрошувався на гостину. Запускаючи промінчики-щупальця в кімнату, він безсоромно доторкався до обличчя дівчини.

– Вихідний, – відчепись, – крізь сон Софійка відмахувалася від настирливості непроханого. – Маю право на відпочинок.

– Маєш, маєш, – промовила Олена, заглядаючи в кімнату.

Жінка підійшла до вікна й затягнула штору.

– Дивись, щастя не проспи, соню, – пожартувала.

– Я не соня, а Софійка, – розплющуючи очі і смачно потягуючись, засміялася. – Пропав мій сон.

Раптом вона по-серйозному запитала: «А яким воно буває? Щастя…»

– Веселкове, – не задумуючись, відповіла жінка. – Здається, твоє надійне, любляче. Знаю Пасічників не однин рік. Такі не зрадять.

У далеких вісімдесятих судьба звела Олену й Марію. Здружилися. Однак доля підготувала для першої нелегкі випробовування. Тягота нависла бездітністю. Добрий десяток років подружжя плекало надію, що Бог змилостивиться над ними й пішле щастя батьківства. Куди тільки не зверталися: і по лікарях, і по знахарках. Не помогло. Вирішили взяти хлопчика з дитячого будинку. Здавалося, кучеряве щастя реанімувало родину. Олена ожила. Усю свою ніжність вона віддавала Назаркові, який зростав допитливим, щирим. Однак біда настирливо витала над родинним гніздом. Спадкова хвороба хлопчика далася взнаки. Лікарі попереджали, що ради нема, але Скрипники не вірили, боролися до останнього. Смерть дитини надовго вибила Олену з життєвої колії. Запив і Дмитро, який не міг втішити дружину після трагедії. А тут ще підлила масла у вогонь Люська, далека родичка, яка зупинилася на тиждень у Скрипників. Гадюкою-розлучницею заповзла в сім’ю. Якби не Пасічники, то Олена давно розпрощалася б із білим світом. Марія день за днем повертала подругу до життя. Повернула. Вдруге заміж не пішла, але має надійну людину. Правда, бачаться рідко, коли везе провіант на схід.

– Що задумалися, тітонько? – заглядаючи у вічі, поцікавилася Софійка.

– Та згадалося, – відповіла, змахуючи сльозу спогадів. – Так чого оце я зайшла? – споглядаючи за дівчиною, – промовила жінка. – Хочу зробити подарунок тобі,  – стискаючи в руках пакунок, вела далі. – Маю для тебе оберіг. Дістався він мені від матері, а передається по жіночій лінії. Доньки Бог не післав, то чи не приймеш?

Жінка простягнула Софійці згорток.

– Ти за ці роки стала для мене рідною дитиною, – не відмов.

Дівчина взяла пакунок. Вона зняла упаковку й побачила невеличку дерев’яну шкатулку. Серце шалено калатало. Легко відстібнувши, побачила коралі. Калиновий разок манив, притягував.

– Неймовірне! – вихлюпнулося захоплення з грудей. – Вона бережно дістала зі шкатулки намисто.

– Дякую, матінко, – Софія чмокнула в щоку Олену.

Жінка присіла на стілець. Здавалося, серце вискочить із грудей. Як вона сподівалася почути ці слова!

– Донечко. Бог почув мої молитви, – вмиваючись сльозами радості, промовляла жінка. – Я тебе не скривджу. Дякую, що не відмовила, прийняла оберіг.

– Та що ви, матінко, – просльозилася й Софійка. – Мені за честь отримати такий дарунок.

За два роки, відколи дівчина поселилася в Олени, вони зрослися радощами й печалями. Волонтерство стало смислом життя обох. Однак глибоко в душі вона плекала надію податися на передову. Зустрічі з бійцями, які не раз навідувалися до інтернату, внесли корективи у плани випускниці. Софійка й медичний коледж вибрала задля здійснення задуманого. Вона вперто набувала необхідних знань, а до волонтерів долучилася, сподіваючись рознюхати, що й до чого. Ярині подобався патріотичний настрій квартирантки, вона приглядалася до неї, а та прислухалася до її порад, мізкувала, а потім приймала рішення.

– Спозаранку розвели мокротечу, – промовила жінка, підводячись.

Кінчиком хустини змахнувши сльозу, яка затрималася на повіці, сказала: «Будемо снідати й до оглядин готуватися, доню».

Софійка зашарілася. Вона підійшла, пригорнулася й ледь чутно промовила: «Я така щаслива, така щаслива, матінко! Боюсь, щоб не сполохати своє щастя».

– Кажуть, що воно любить тишу, – думаючи про своє, промовила Олена. – А буде міцним, коли двоє його надійно в руках тримають. Андрій своє не випустить. Увесь у батька.

Жінка знала, що казала. Життя Марії й Степана Пасічників у місті було як на долоні. Чоловік мав репутацію професіонала. Лікар-хірург не одного витягнув із того світу. Марія – шанована вчителька. Кожен хотів потрапити до неї у клас. Міцні знання й високі чесноти! Власних дітей виховали привітними, чемними. Правда, щось Оксані не щастить. Андрій – орел! Як тільки вчора Софійка поділилася своїм щастям, то цілий вечір літала на крилах радості.

– Це ж треба? І сподіватися не могла на таке щастя для своєї квартирантки, – тішилася почутим.

Правда, глибоко в душі виношувала план знайомства. Однак, коли дізналася, що Софійка зустрічається, то вирішила не лізти в її сердечні справи. А виявляється – Андрій Пасічник!

Усю ніч розмірковувала, як поступити. Тривожилася, що дівчина не прийме коралі, відмовить. А дарма. Що значить Мудра! Гарна буде пара Андрійкові.

Олена клопотала біля сніданку. У руках усе горіло.

– Що то значить, коли не погордували, прийняли, зрозуміли, – відмотувала вранішні події. – Ото здивується Марія, коли дізнається, що ми ще й родичатися будемо. Хай не по крові, зате родинний оберіг у надійних руках.

Раптом подзвонили. Жінка кинулася до дверей.

– І кого ото зранку принесло? – дивувалася, одмикаючи.

На порозі стояв Андрій.

Від несподіванки він розгублено пробелькотів: «А моя Софійка тут мешкає?»

Не знаю, чи твоя, але є тут така, – спостерігаючи за розгубленістю завжди впевненого юнака, відповіла хазяйка. Вона білозубо посміхалася. Її очі випромінювали щастя.

– Заходь, Андрійку, заходь, – запросила. – Не дивуйся. Я в курсі з вчорашнього дня.

Андрій знав, що Софійка винаймає помешкання. Бачилися, як він приїжджав у відпустку. На поверх не підіймався, проводжав дівчину до під’їзду.

Великим було його здивування, коли зупинився біля 45 квартири.

– Та це ж тітка Олена тут мешкає, – дивувався юнак, натискуючи на кнопку дзвінка.

Він добре пам’ятав ці двері, бо ще батько з дядьком Дмитром їх установлювали.

Юнак мов язик проковтнув. Як він міг не здогадатися. Софійка розповідала про неймовірну хазяйку, яка ставиться до неї як до рідної доньки. Але й подумати не міг, що це та тітка Олена, яка не раз пригощала смаколиками, залишалася з малечею на підстраховці, коли просили батьки.

Андрій пригадував натяки матері про скромну квартирантку тітки Олени, але й гадки не мав, що це може бути його Сонечко.

Назустріч вибігла Софійка. Тонкостанна, з розпущеним довгим волоссям, вона була схожа на німфу. Ніжно-рожеве плаття у дрібний горошок спадало по фігурі. На шиї красувалося старовинне намисто. Хоч подзьобане роками, але було видно, що його старанно доглядали.

Софійка з цікавістю спостерігала за розгубленістю коханого.

– Привіт, – промовив, усе ще видихаючи припущення. – Оце так несподіванка. Ото Марія Миколаївна здивуються, як побачать тітку Олену.

– Власне, я приїхав запросити на гостину і твою хазяйку, – нарешті знайшовся з повідомленням. – Тітко Олено, що скажете?

Не чекаючи такого повороту справи, тепер жінка стояла, мов води в рот набрала.

До Пасічників поїхати, то звично. Вона там серед своїх. А ось на оглядини. В якій якості?

Поки хазяйка зважувала всі за і проти, Софійка розставила крапки над «і».

– Та що тут казати, – впевнено промовила дівчина. – Матінка має бути там, де її донька. – Глянь, який родинний оберіг мені сьогодні довірили, – похвалилася, проводячи рукою по намисту. – Надзвичайно відповідальний і дорогий дарунок.

Старовинний годинник відбивав дев’яту.

– А чи не зарано в гості? – запитала Олена.

– Якраз, – розслаблено відповів Андрій. – Я ще мав за маминою подругою заїхати, – засміявся. – Цілий ранок її набирала.

– О, лишенько! – сплеснула в долоні жінка. – Розрядився. Звечора на підзарядку не поставила. Як почула від Софійки приголомшливу новину, то з радості про все на світі забула, – сплеснула в долоні й подалася в кімнату.

Як тільки зачинила двері, Андрій підхопив дівчину на руки й закружляв по коридору.

– Що ти робиш, опусти, тітка побачить, – випрошувалася з рук Софійка.

– Знайшла кого соромитися, – цілуючи, щасливо всміхався Андрій. – Вона наша, рідна.

Олена, прикривши двері, застигла в радості.

– Боже, невже це все зі мною?

Сльози горохом котилися по щоках і рясно зрошували дрібненькі ромашки на батистовій кофтинці.

Почувши Андрієві слова, вона рвучко відчинила двері. Їй хотілося ще й ще висловити вдячність за миті вранішнього щастя. Закохані застигли в поцілунку. Андрій жадібно цілував уста коханої.

– Андрійку, зацілуєш своє щастя, – обізвалася, ніяковіючи. – Гайда снідати, одними поцілунками ситі не будете, – по-материнськи промовила й подалася накривати на стіл.

Щасливість.