четвер, 31 жовтня 2013 р.

Жовтню син, а зимі рідний брат


конкурс сайтовhttp://www.web-resurs.ru/r63976
Про них так і кажуть: березень і листопад — як братові брат. У цьому є сенс — останній місяць осені з нестійким і надміру конозистим характером чимось скидається на перший весняний, обидва відмежовують різні пори року. Якщо, скажімо, березень запрошує в гості весну, то листопад замикає ворота осені. Тож і мовиться, що він «жовтню син, а зимі рідний брат».
Генеалогія місяця досить давня й цікава. Для переважної більшості європейських мов він має спільний латинський корінь «новем», бо обіймав дев'яту («новембер») позицію в літочисленні Стародавнього Риму. Проте в багатьох слов'янських мовах, зокрема і в українській, листопад набув цілком самостійної назви. У білорусів це «лістопад», поляків та чехів — «лістопат», у сербохорватів — «студепи»... 
Такі наклички, здається, не потребують особливого пояснення. Під цю пору з дерев опадає останнє листя; ліс стає незатишний, природа біологічно налаштовується на зимовий спочинок. 
Одначе листопад на Україні не завжди збігається з періодом падолисту. Скорше така назва пасувала б жовтню. 
Зрештою, так воно й було у давнину. Ще за Київської Русі останній місяць осені називався «груднем», а сучасний грудень — «студнем». Чому ж тоді нинішній місяцелік в Україні прибрав цю не зовсім точну назву? Справа в тім, що за основу сучасного календаря було взято західноукраїнський поділ часу. А саме там завершальний місяць осені зберіг нинішню накличку. У Галичині тоді відчувався значний вплив західних слов'ян, в яких осінній цикл не зовсім збігається з нашим. 

Досить цікавими, як на наш погляд, є регіональні назви листопада - «напівзимник», «ворота зими», «грудкотрус», «листопадень», «падолист»; останні два значення знову ж таки стосуються західноукраїнських говорів, але вони в давнину означали закінчену дію, тобто «листя, котре вже опало» . 

На українському Поліссі довгий час зберігалося ще одна назва листопада -"братчини". Для сучасників слово це майже незнане. Хоч раніше воно віддзеркалювало глибокий зміст. Саме так називали гуртівні обрядодійства, що їх влаштовували в кінці осені. 

З початком листопада для хліборобів наставала пора відносного перепочинку. Зібрано врожай, зроблено припаси для тварин, спочиває примерзла нива, а отже, можна зібратися в гурт, повеселитися, поспівати. Під цю пору вже справляли весілля, юнаки й дівчата сходилися на вечорниці та досвітки, влаштовуючи всілякі забави. Серед них особливе місце належало братчинам. 

Обряд братчин мав дві різнозначні форми. Перша стосувалася оглядин зими й зустрічі першого снігу, так звані обнови самоткані. Ця дія чимось нагадувала храмове свято, але мала інший зміст. До цього дня - переважно це було на Михайла (21 листопада) - в селах готували медові напої. На свято сходилися всі мешканці, які брали участь у колективних ґулях, пов'язаних із зустріччю зими та першого снігу. На братчину вперше виходили на люди молоді пари, які нещодавно відгуляли весілля, їм відводилося одне з найпочесніших місць. 
Іншою формою братчин (у білорусів - «сябрство») було офіційне скріплення так званого колективного бджолиного рою. Якщо хтось із селян хотів заприятелювати з близьким чи далеким односельцем, то весною, коли виходив перший рій - а він особливо цінувався,- відносив його сусідові, приказуючи: «Даю на братчину!» Це засвідчувало, що бджоли відтепер належатимуть спілці, в якій могли кооперуватися дві або більше родин. За звичаєм, одну чи навіть кілька бджолосімей протягом сезону мали почергово доглядати учасники братчини. Зібраний мед розподіляли порівну. Спільчанські бджоли відтепер уже не належали тому, хто їх віддав на колектив,— вони були гуртівними. 
По закінченню сезону члени такої спілки знову збиралися на завершальне дійство - «творити борть», тобто готувати бджолині гнізда на зиму; доки пасічники робили останні оглядини й утеплювали вулики, жінки тим часом пекли обрядове печиво з медовою приправою. При цьому неодмінно мав бути й «ситений мед». 
Його виготовляли за особливою рецептурою, котру тримали в суворій таємниці Найкращі стільники перетоплювали в казані, розливали вміст у спеціальні барильця, приправивши настоянкою з лікарських трав. Ситу в льохах вистоювали кілька тижнів, а то й місяців. Цей, сьогодні майже невідомий напій, мав приємний смак і неабиякі лікувальні властивості, зосібна при недугах та простудних захворюваннях. Як підтверджують історичні джерела, такі напої виготовляли ще за Володимира Великого й вони користувалися особливим попитом в іноземців. Автор «Повісті врем'яних літ» оповіщав, що київський князь щороку наказував «ситити триста варок меду на честь великих свят, військових перемог та новозведених храмів. Спеціальні візники розвозили медівку по всіх околицях міста, частуючи киян, у тому числі літніх і хворих людей. 
Цей ритуально-обрядовий напій не мав нічого спільного з міцними трунками Це вже пізніше його знеславили шпеткі корчмарі, додаючи значні дози хмелю або горілки. Ситений же мед у народі виготовляли лише на травах і ним нерідко лікували навіть дітей. 
Відтак обряд братчини мав скріпитися частуваннями ситеним медом. Це дійство відбувалося в листопаді. Після чого сім'ї набували статусу своєрідних родинних спілок: господарі відтепер переходили на «ви», допомагали одне одному, а при втраті годувальника в одній з родин зобов'язувалися брати на виховання їхніх дітей. Ця високогуманна форма людських взаємин варта особливої пошани. У ній віддзеркалені високі моральні критерії нашого народу — доброзичливість, добропорядність, безкорисливість, колективізм. У такий спосіб селяни полагожували свої взаємини: якщо між сусідами певний час існували чвари, то їх намагалися вирішити за допомогою братчини. 
За давнішніх часів ця форма родичання (зауважимо: сама назва — братчина — похідна від брат, братерство, братання) була поширена лише серед простих людей. Добровільне об'єднання в колективну спілку мало не тільки моральне, але й господарське значення — прийти на поміч одне одному, допомогти продуктами тим, хто їх не мав тощо. 
Скріплення братчини медовим трунком не випадкове. Адже цей продукт був особливо поціновуваним у господарсько-побутовому житті селян. Без медових припасів практично не могла обійтися жодна родина. Про величезну шану й значення солодкого продукту говорить той факт, що наші пращури робили «настави на мед». Скажімо, якщо хтось мав позичити в сусіда якусь цінну річ, у тому числі й гроші, то казав: «Роблю наставу на мед». Це була найавторитетніша форма клятви, котра прирівнювалася до письмового заповіту. Порушення цієї обітниці механічно накликало громадську зневагу — такій людині вже ніколи не вірили, а відтак і не підтримували з нею будь-яких взаємин. 
Обряд «братчини», як і «настави на мед», пов'язаний насамперед з бджолами тому, що віддавна ці комахи вважалися святим створінням природи. 
...Листопад, падолист, напівзимник. Це місяць, для якого в знадобі і віз, і сани. Тільки ось для коней це чи не найтяжча пора року. З цього приводу згадуваний нами Я. Головацький писав: «У листопаді, кажуть, коні найслабші, а як кобилі лист на голову паде або як вона на груді спіткнеться, то жереб'я скине. Тим і кажуть: на Симеона-Юди боїться кінь груди». З цим днем, який припадає на передостаннє число місяця, і пов'язують прихід зими, бо листопад — вересню онук, жовтню син, - а зимі рідний брат! (За В. Скуратівським).