Запорошений снігом і обцілований справжніми січневими морозами спішить на гостину вечір, який у народі має назви "Голоднакутя", "голодний святвечір" чи "друга Вілія". Млосний спогад дитинства приносить радість спілкування з батьками, коли спалювали "діда", готували Голодну кутю, "лякали" дерева в садку (щоб краще родили). Пригадую, що вечеряти сідали, як тільки смеркало, бо потім тайком (щоб директор не взнали), бігли щедрувати (тільки дівчатка)... Завжди насичуюся спогадами, коли готую страви: кутю, борщ із вушками, гриби (спасибі сестрі Ганнусі Шевчук із Сороків, сестрі Галюсі Ляшок, сусідці Катрусі Біднюк зі Скоморох, колезі Любоньці Гикаві з Колиндян, які щедрою рукою вділили до свят), рибу... Як і на Багату кутю... І хоч страв менше (не 12), а вечеря вдається смачною, ситною... Цікаві обрядодії цього дня й вечора описав В.Скуратівськиий
Різдво… Колядки… Щедрівки… Ці слова викликають млосний щем про найсвітліше свято в році, дитячі спомини про традиції, які бережемо до цих пір. А ще перед очима постають перші колядники, батько із дідусем Миколою, на Різдво. Після відправи в церкві під вікнами лунало “Устань, господарю…”, – наша родинна колядка, яка прожила понад століття. Скільки переслухала колядок, але до цих пір жодного разу вона не звучала (правда, колядуємо вдома). Сподіваюся, що знайдуться небайдужі, котрі подарують їй життя заново: "Устань, господарю, та й виходи з хати..."
Хай колядочки лунають, Душу, серце звеселяють, Хай добро несуть до хати, а Ви будьте всі багаті!
Один з найзнаменніших і найвеличніших празників святкового календаря, яким власне започатковується рік, є Різдво Христове, що в народі йменують просто Різдвом. Розпочинається воно в опівніч після Святвечора між 6 і 7 січня. У давнину, як уже мовилося, це була Коляда — свято народження Сонця. Більше...
- Маковійчику, й де ти вештаєшся ні світ ні зоря? -виглянула з хати дев'яностодвохрічна Гафія Пасічник, опираючись на ціпок. - Чекай-но, як тільки потрапиш під руку, то перепаде тобі на горіхи, - пригрозила, піднявши палицю й махнувши нею в бік вулиці. - Як тільки потрібна поміч, то всі як крізь землю провалилися, - бурчала, підходячи до старої груші.
- От тільки ти мене й дожидаєш, сестро, - присідаючи на пеньок, - пожалілася старенька. - От так і ти. Коли родиш грушечки, то збігаються всі як оси на мед, а як не стало плодів, то вже й нікому не потрібна, - роздумувала бабуся. - Відсвяткували Спаса, то вже можна й не шанувати нас, - приказувала. Вона дістала з кишені лейбика невеличкий платочок і промокнула куточки очей. - Та, - протягнула. - Старість не радість.
Пахло
матіолою. Оксана, стривожена спогадами, вирішила прогулятися. Олексія не було,
поїхав провідати матір і сестру. Уже другий рік, як виїхали з окупованої
території. Вона любила літнє післядощів’я. По-особливому пахла омита
грозою свіжоскошена трава. Птаство заливалося оновленою радістю від свіжості,
яка накривала кожного, хто поспішав у надвечір’я. Оксана, окутана задумою,
взяла курс на став. Відколи себе пам’ятає, це було улюблене місце відпочинку
їхньої родини, як, власне, й багатьох містян. Завиднілися верби. Дівчина
всміхнулася:
Щировдячна всім причетним!!! Віктору й Олексію Корицьким - за дарунок до Дня народин! Наталі Тхоржевській ("Лялькарка"), Ларисі Малій ("Джейн"), Тамілі Карпик ("Таміла") - за сприяння у створенні образів героїнь сучасності! Наталі Тхоржевській - за світлини для палітурки!!! Тетяні Колесник, Людмилі Корчевій, Олені Нюкало, Надії Довбні - за поради, професійні настанови. Усій ФБ-родині за підтримку вподобайками, коментарями протягом півтора року!!! До речі, Тетяна Глотова отримує книгу з автографом у подарунок - як я й обіцяла в пості від 13 червня (#кидай_мишку_читай_книжку)! Сподіваюся, що багатьом із Вас захочеться потримати в руках книгу, відчути запах друкарської фарби й зануритися у філософське осмислення долі української жінки крізь призму моралі, взаємовідносин. #Калинове_намисто_жіночої_долі - це проблема вибору, війни й миру, батьків і дітей, минулого й сучасного. Життєві історії, які спонукатимуть до усвідомлення власного «Я», «Ми» в соціумі. Книга «Калинове намисто жіночої долі» – це можливість разом із героями співпереживати, діяти, змінювати світ на краще. Мова творів – це джерело художніх засобів, авторських новоутворень.
Червневе сонечко
спросоння підморгувало промінчиками з високості до кожного, хто поспішав у
буденність. По селу звично кукурікало, мукало, рохкало, нявкало, гавкало. Однак
сьогоднішній суботній день відрізнявся від інших тим, що з першими променями
треба було назбирати трав. Передтрійчані клопоти погнали на луки
Ярину, знану у краях травницю-лялькарку. Ледь втоптана доріжка
губилася у п’янких пахощах чебрецю, м’яти, полину... Мугикаючи пісеньку про
тройзілля, вона створювала позитивну настроєвість. Аякже! По-іншому не можна!
Зарядившись натхненням, жінка взялася за різно-трав’я. Це були
найщасливіші години зелозбирання: квіточка до квіточки, спогад до спогаду.
Перед очима поставало най-світліше з дитинства, юності. Назбиравши,
присіла перепочити.
Несподівано закувала
зозуля.
– Зозуле, зозуле, –
кинула погляд убік, звідки доносилося: «Ку-ку! Ку-ку!» – Скільки мені ряст
топтати? – з тривогою cпитала про майбутнє.
– А воно тобі треба
нерви полоскати? – несподівано із-за куща шипшини, що розкішно розкинувся
посеред лугу, вигулькнуло її карооке щастя. – Цікавій Варварі…
Назустріч вийшов її
Любомир, всміхаючись білозубо. Відчував, коли треба на поміч підоспіти. Не
домовлялися. Подбав про сніданок, бо зранку й ріски в роті не мала, коли
подалася по зело.
– Умієш ти цікавості
язика обрубати, – відповіла жінка, вдаючи, що сердиться.
Однак то була зовнішня
напущеність строгості. Вона тихо раділа своєму щастю. Воно надійно поселилося в
родині Дубовецьких, настояне на випробовуваннях примхливої долі вже більше
двадцяти років.
Чоловік, підійшовши
впритул, чмокнув у розчервонілу щоку. Кинувши оком на зібране зілля, ромовив:
– Перепочинь. Я зі
сніданком до тебе.
Ярина зашарілася, як у
дівоцтві, зняла хустинку з голови і збираючи у вузлик волосся, що розсипалося
по білій лляній сорочці, промовила: «Сніданок – не коханок, аби був щедрим на
ніжність ранок». Вона крадькома спостерігала за коханим, бо знала, як він
любить ці порухи рук, цей млосно-солодкий голос.
– Мавка, – прошепотів
ніжно, пригортаючи дружину.
– Ні стиду, ні совісті,
– несподівано обірвав їхню ідилію голос діда Василя. – Вдома не налюбилися.
Тьху, срамота!
За мить чоловік як крізь
землю провалився. Ярина, яка завжди могла дати словесну відсіч, наче язик
проковтнула.
– Облиш. Сам щастя на
зазнав, то й чуже кісткою в горлі, – заспокоював дружину, застилаючи траву
веретою й виставляючи провіант.
Пахло кавою й зіллям.
Птаство долучилося до невгамовної зозулі.
– Ой зозуле, зозуленько,
Нащо ти кувала,
Нащо ти їй довгі літа,
Сто літ накувала? –
згадалося Шевченкове.
– Ой! Сто багато! –
задумано промовила жінка.
– А я думаю, якраз! Усю
роботу переробила б! – пожартував чоловік.
