Читання з авторкою

Шановне товариство! 
Запрошую всіх, кому болить українське, підписатися на канал
 "До витоків: пізнаємо світ навколо нас разом" 
Уже з травня розпочинаємо серію мініпроєктів, які допоможуть зануритися у світ українського слова, української мови, доторкнутися до животоків, які надихають, живлять, спонукають...
Ви станете співучасниками дійств, візьмете участь у дискусії, навіть... Однак, не будемо розкривати карти. Розпочинати завжди тривожно, але з такою могутньою підтримкою, яка триває роками, ми це зробимо. Це буде маленький вклад у здійснення бажаної мрії (а вона одна на всіх!), з могутнім посилом світу.

Вишенька/до Дня МАТЕРІ

Вона самотністю виглядає на дорогу. Це тепер. Старе трухляве тіло втомлено опускає додолу спрацьовані руки-гілля. Гай-гай! Та яка там старість! Років тридцять від роду, як проросла з кісточки. Однак, допоки була жива Марія, то й вишенька раділа, тішилася, коли хазяйка, незважаючи на вічні роботИ, знаходила час підперезати стан вапняним поясом, обкопати, пускаючи кисень до коріння, облагородити... Але життєва невідворотність забрала найближчу подругу, яка вміла тішитися її цвітом, раділа щедрим плодам. Нема. Пішла в засвіти, залишивши щемкі спомини-сповіді.
Продовження
9.05.2021

Коли життя книги "Світ навколо нас" варто продовжити...

Сьогодні рік, як із тридцять першого дня січня-2020 полетіла у світи книга, на яку сподівалися читачі, які сприяли такій події. Саме завдяки спільноті було перевидано #Світ_навколо_нас (автор Галина Гузовська-Корицька, видавництво "Дике поле"). Рік життя для нас був сповнений презентаціями, сотнями постів, фотозвітами у ФБ. Значимою була участь у фестивалі "До Василя", у здобутті книжкової премії "Еспресо. Вибір читачів 2020" (номінація "Література для дітей"), у "Толоці-2020" (незважаючи на те, що на нас там не чекали?!)...  Книжечка ввійшла в родини, у школи й залишила глибокий слід у душі на рокИ. #Світ_навколо_нас пізнають в Україні,  Канаді, Америці, Італії, Польщі, Вірменії. "Кицька", "Синичка", "Кульбаба: дід чи баба?" та інші герої творів надихають на створення мультфільмів, буктрейлерів, малюнків, флешмобів... Вдячна Олександру Лазутіну, директору в-цтва "Дике Поле", художниці Людмилі Харламовій за те, що повірили в мене; спільноті, вчителям, викладачам, школярам, батькам, бабусям-дідусям - за сприяння входження книги в щоденну життєвість; меценатам, які допомагають, щоб книга знайшла місце у шкільній бібліотеці. З надією, що життя книги Світ_навколо _нас таки продовжиться...

Більше про рік життя книги: 

• Коли життя книги варто продовжити
• Презентація
• Мій творчий дивосвіт
• Мультфільм "Синичка"
  Андрій Колесник, учень Запорізької ЗОШ № 15. 

Коли весну закликають

Дощ неустанно вибивав по підвіконню. Його монотонність дратувала, наганяла сум.

– Мабуть, не вдасться весну закликати, – спросоння, прислухаючись до стукоту за вікном, міркувала Ірина.  – А  так очікували на цей день!

Вона, висуваючи руки з-під ковдри, потягнулася. Тіло нило від учорашньої роботи.

– Це тобі не жарти – сорок жайворонків спекти, – роздумувала дівчина. 

– Та чи варто банувати? Уставай, лежебоко! – підганяла пробудження.

Для Ірини було звичним вставати з першими півнями. Вона з дитинства допомагала матері по хазяйству. Любила спостерігати, як уранішні промінчики сонця проникали в кожен куточок обійстя, оживляли його; як подвір’я наповнювалося пташиним співом.  Однак на цей раз приїхала зі спецмісією: напросилася зробити запис обряду, який щорічно виконували в селі у весняний день.

Уже третій рік як навчається на філологічному. Кафедру фольклористики вибирала серцем, бо скільки себе пам’ятає, купалася в піснях і традиціях. Її приваблювала українська минулість, із розумінням, щоб не загубити надбане, дивилася в майбутність.

– І до яких пір будеш тарабанити? – прочиняючи кватирку, бурчала Ірина. – Зірвеш свято і практику.

Змінюючи бурчання на добрість, почала приказувати: «Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику…». Пам’ятала, як у дитинстві повчав дідусь задобрювати стихії. Однак дощ, незважаючи на прохання, вибивав однозвучні ноти.

До кімнати заглянула бабуся Ярина. Одягнена по-святковому, вона світилася радістю. Вишита сорочка вигравала різнобарвними квітами. Зелені листочки доповнювали кольорову гаму. Добірне старовинне намисто, між яким красувалося декілька дукачів, оповило шию. Доповнювала наряд темно-зелена спідниця.

– О! Рання пташка, – обіймаючи онуку, мовила бабуся. – Чого невесела?

Не очікуючи на відповідь, продовжила: «Марець є марець: то дощ, то сонце. Поки зберемося – розпогодиться», – знаюче втішала.  – А жайворонки вже в дорозі.

Кульбаба: дід чи баба? До народження книги

Останній день січня приніс мені радість народження книги, оповідки якої більше півтора року були цілющим джерелом для кожного, хто прагнув добра, щирості...; хто разом із героями співпереживав, співдіяв, замислювався. На сьогодні у всіх бажаючих є можливість  вдихнути запах дивотворення, отримати насолоду від занурення у світ українського слова, або, як писала моя колега-філологиня, письменниця Вікторія Міхеєнко про відчуття прочитання: "узяти до рук, погладити, розглянути й повільно, як тихою річкою плисти, читати. Зупинятися. Повертатися. Кілька разів перечитувати   фрази". Книга містить 35 оповідок. Щировдячна Надійці Лень, молодій, однак, із великим майбутнім  художниці, за відчуття мого слова та втілення його в картинах. 

Коли життя книги варто продовжити...

Що Ви відчуваєте, коли тримаєте книгу в руках? Тільки-но з видавництва вона всміхається до вас, зігріває, пахне друкарською фарбою ... А ще манить новизною, таємничістю образів, пригод, історій. Вона надіється на продовження власного існування, сподівається, що її зачитуватимуть. Мріє про життєдайність, про друге, третє... дихання. З книгою мріє автор, який щоденно (та й щонічно!) проживає з героями, вірить їм, наставляє, спонукає... На сьогодні втихають емоції, які я отримала, коли 11 жовтня взяла до рук омріяну книжечку. Натомість пульсує, як зробити так, щоб книжечка ввійшла в родини, у школи й залишила глибокий слід у душі на рокИ? Як задовольнити бажання багатьох із Вас "погладити" її, доторкнутися до творчодивосвіту? Звертаємося до всіх, хто має бажання посприяти у старті тиражу шляхом попередньої проплати за придбання книги "Світ навколо нас" (автор Галина Гузовська-Корицька, видавництво "Дике поле"). Як Вам така пропозиція?  

Батьківська хата

Вона вдивляється у світи більше півстоліття... Cтоїть на щасливому березі мого буття. Скільки себе пам'ятаю, батьківська хата завжди манила теплом і затишком, щирістю й щедрістю, свіжовипеченим хлібом і гостинністю. Вона святкувала й печалилася, зустрічала і проводжала... 

Чекала... Батьківськими очима виглядала дітей та онуків із далеких доріг. Нечасті, але довготривалі наші гостини сповнювалися приємними клопотами: білилося, фарбувалося, оновлювалося. Аякже! Хата завжди потребує рук! Поки були дужі батьківські, то щоденно навколо неї крутилося, фарбувалося, садилося, косилося... Тепер, раз у рік, однак, протягом півтора місяця, триває процес облагородження. Вона оживає, радіє. Не сама.

Хата любить, щоб у ній святкувалося, сходилося, сміялося, рухалося. Жило...

Як справжня жінка, вона з ранньої весни й до пізньої осені потопала в пахощах нарцисів, ясику, півонії, ружі, чорнобривців, матіоли, які росли в городчику. Матусин квітодивоцвіт милував її своїм різноцвіттям, додавав жіночності. То було за мами. Сьогодні городчик сам собі дає раду й тішить невибагливим цвітом...

Нічого від її погляду не сховається. На чотири сторони світу визирає цікавістю й радіє сусідству. Навесні вдягає білосніжні вишнево-яблуневі шати, а влітку щедриться їхніми плодами. Не раз у вишняку винаймає гніздо соловейко і спозаранку вмикає тьохкання.

Одягнувши калинове намисто, красується на обійсті життєдайна її подруга - криниця, яка більше століття втамовує спрагу джерельною свіжістю, живить все навколо. Чорнушка, яка не один рік тішила молочком, після пасовища йшла до водопою. А качки, гуси! Вони мали за надійного друга Потічок, в якому не раз лапи мили.

Уживалися біля хати всі: кури, коти, горобці, ластівки, їжаки. Пам'ятаю, як батько, годуючи птахів, приказували: "Жменя зерна задовільнить не один пташиний апетит!" І горобці знали своє місце! Почекавши, коли кури вдосталь поклюють, зачищали територію, підбираючи зернятко за зернятком.

З нею зріднилися всі. Просьо - гроза для мишей, надійно ніс службу не один рік, а за це отримував шматочок хліба, бо на думку господаря, ми їмо "котиків хліб". Частенько на молочко забігали їжаки, і вже Проськові доводилося з ними ділитися... Ніхто не був обділений увагою! То було за батька.

Зжилися з нею й ми. Немає і дня, щоб не думалося, не згадувалося. Вона приходить у сни; вимальовується радісними й сумними споминами.

І чим мудрішими стають твої роки, то все більше відчуваєш те щастя, в якому ти купалася в батьківській хаті за їхнього життя; усвідомлюєш той невідворотний процес утрати, без них.

Однак залишилася хата, яка з надією виглядає у світи: "Приїдуть?!"

Ясик

Оксана перегорнула останню сторінку чужої долі й застигла в задумі. За вікном тарабанив дощ. На одній ноті вибивав по струнах душі. Крізь його монотонність у відчинену кватирку заповзав запах жасмину й розтікався по кімнаті. Глянувши у вікно, вмите дощовою щирістю, вона всміхнулася кущу ясику, який цьогоріч укрився квітами рясно-рясно. Суцвіття, омиті дощем, п'янили, добавляли трепетності після прочитаної книги. Оксана, перебуваючи під враженням, почала розплутувати клубок спогадів. Багато схожого було в неї з героїнею роману. Дві долі, щиро зрошені вірою, надією й любов'ю. А знайшла ж щастя Ксенія! Дочекалася коханого з чужого Афганістану, виболіла болями, ощасливила синами. Між ними були десятиліття, які стали межею між двома світами. Далекий у 80-тих і теперішній…

Дощ, наситившись набридливою щирістю (із-за нього не було бажання виходити на вулицю), нарешті почав затихати. Однак Оксана раділа такій погоді, бо нарешті змогла дочитати книгу. Післядощове надвечір'я, окутане запахом ясику, заглянуло на гостину. Світло не вмикала, а вкутавшись у плед, застигла в задумі, прокручуючи стрічку долі Ксенії. Стільки схожого між їхніми родинами, хоча живуть у різних сторонах України.

Продовження...

Матусин городчик

Він жив своїм розміреним весняним життям. Притягувала його звичаєвість... З року в рік ряснів весняним різнобарв'ям. 

Полюнія (півони) рожево-білими голівоньками визирала із-за куща ясику (жасмину). Коли вона квітла, то її млосно-солодкий запах п'янив усе довкола. Особливо було відчутно після дощу. Щедро вмита, насичувала неймовірним запахом усе подвір'я. 
Неподалік веселково вигравало косатанє (півники). Здавалося, що їхні мечоподібні листки тримали в полі зору кожну квіточку, яка щедрилася жовтогарячою чи фіолетово-голубою гамою. Вони не відзначалися  п'янкістю, однак, знали собі ціну. Невибагливі до місця проживання, мирно сусідили зі всіма, міцно чіпляючись кореневищем за життя. Своєю живучістю щедро ділилися з людиною, яка вміло використовувала в народній медицині. 

По сусідству білопелюстково милували око часнички (нарциси). Вони гордо вглядалися в життєвість білосніжною ніжністю з неймовірними помаранчево-жовтими грамофончиками. Пам'ятали мої першокроки, які я зробила саме до цієї квітки. Так часничок став свідком родинної радості: дитина пішла.

Особливо матуся очікували на сердушку (дицентра). Десятки сердечок, прив'язані природою до гілки, створювали неймовірний дивосерцеграй. Подобалося дивитися, коли їх підхоплював вітер і ніжно-ніжно колисав.

Це був весняний матусин квітодивоцвіт. 

Городчик мав лице в будь-яку пору року. Найбільше красувався навесні і влітку. Після весняного квітоцвітіння біля хати оживало чорнобривцями, ружею,  жоржинами,  лілеями, айстрами. Кожна квітка берегла таїну власного життєусміху. 

Городчик щорічно оживав любов'ю мами до кожної рослинки, їхніми невтомними руками й жіночим умінням душею й серцем творити красу. Він був привітним  до кожної рослинки, пишався дивоцвітом і щедро ділився зі всіма, хто сприяв його квітожиттєвості. Галина Корицька. У День матері. 12 травня 2019.

Гувернантка

Світлину взято з мережі:https://cutt.ly/RtqAlK

Поїзд нісся в Європу. За вікном залишалося життя, сповнене відчаю і тривоги. Очі були на мокрому місці. Точило сумління. Може ще варто повернутися, щоб потім не шкодувати? Остання зупинка перед закордонням. Оксана кинула на ваги долі власне життя. Інтернатка. Її ніхто й нічого не тримало, окрім бажання дізнатися правду і знайти...

Пам’ятає те світло, в якому купалася маленькою. У сни приходить минуле з міцними батьковими руками. Він пригортає до серця, вдихає запах доньчиного волосся, яке пахне любистком. Здається, час зупинився, а стукіт серця схвильовано відлічує хвилини прощання.  Оксаночка, саме так її називав татусь, і гадки не мала, що то був їх останній дотик до щастя. Прощальне погладжування голівки й оте обнадійливе: «Я ненадовго, доню. Підзбираю грошенят, щоб матусі допомогти, й повернусь. Ти рости розумничкою-помічницею»...

 Продовження...

Софійка

Вона вмивалася розпачем. За слізьми не бачила білого світу. Треба було рятувати тітку Надію, яка колись і їй подарувала надію на щасливе дитинство. Після смерті матері батько привів чужу жінку в хату, мачуху. Однак вона зуміла знайти стежинку до серця відлюдькуватої, замкненої в собі рудоволоски. Пам'ятає, як тато вимолював прощення в матері, прикутої до ліжка, за те, що не вберіг своє щастя, що не зміг стати перешкодою на шляху страшної недуги. Не вберіг свою Віру. А тепер і над Надією нависло надлюдське випробовування. Діагноз, кинутий лікарем, вибивав землю з-під ніг. "А може помилка? Буває ж таке, що помиляються?" - тішила себе сподіваннями Софійка. В голові роєм роїлося. Вервечка думок калейдоскопічно змінювалася, але безвихідь заганяла у глухий кут. "Шукати захмарну для їхньої родини суму на лікування - марна трата часу. Вже і так у боргах, як у шовках, поки встановлювали діагноз. Батьки пенсіонери, вона студентка. Кину навчання, поїду за кордон. Кажуть, можна заробити. Але хвороба не буде чекати?", - міркувала дівчина.
Продовження...