Показ дописів із міткою Оповідка. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Оповідка. Показати всі дописи

понеділок, 8 липня 2019 р.

Батьківська хата

Вона вдивляється у світи більше півстоліття... Cтоїть на щасливому березі мого буття. Скільки себе пам'ятаю, батьківська хата завжди манила теплом і затишком, щирістю й щедрістю, свіжовипеченим хлібом і гостинністю. Вона святкувала й печалилася, зустрічала і проводжала... 

Чекала... Батьківськими очима виглядала дітей та онуків із далеких доріг. Нечасті, але довготривалі наші гостини сповнювалися приємними клопотами: білилося, фарбувалося, оновлювалося. Аякже! Хата завжди потребує рук! Поки були дужі батьківські, то щоденно навколо неї крутилося, фарбувалося, садилося, косилося... Тепер, раз у рік, однак, протягом півтора місяця, триває процес облагородження. Вона оживає, радіє. Не сама.
Хата любить, щоб у ній святкувалося, сходилося, сміялося, рухалося. Жило...
Як справжня жінка, вона з ранньої весни й до пізньої осені потопала в пахощах нарцисів, ясику, півонії, ружі, чорнобривців, матіоли, які росли в городчику. Матусин квітодивоцвіт милував її своїм різноцвіттям, додавав жіночності. То було за мами. Сьогодні городчик сам собі дає раду й тішить невибагливим цвітом...
Нічого від її погляду не сховається. На чотири сторони світу визирає цікавістю й радіє сусідству. Навесні вдягає білосніжні вишнево-яблуневі шати, а влітку щедриться їхніми плодами. Не раз у вишняку винаймає гніздо соловейко і спозаранку вмикає тьохкання.
Одягнувши калинове намисто, красується на обійсті життєдайна її подруга - криниця, яка більше століття втамовує спрагу джерельною свіжістю, живить все навколо. Чорнушка, яка не один рік тішила молочком, після пасовища йшла до водопою. А качки, гуси! Вони мали за надійного друга Потічок, в якому не раз лапи мили.
Уживалися біля хати всі: кури, коти, горобці, ластівки, їжаки. Пам'ятаю, як батько, годуючи птахів, приказували: "Жменя зерна задовільнить не один пташиний апетит!" І горобці знали своє місце! Почекавши, коли кури вдосталь поклюють, зачищали територію, підбираючи зернятко за зернятком.
З нею зріднилися всі. Просьо - гроза для мишей, надійно ніс службу не один рік, а за це отримував шматочок хліба, бо на думку господаря, ми їмо "котиків хліб". Частенько на молочко забігали їжаки, і вже Проськові доводилося з ними ділитися... Ніхто не був обділений увагою! То було за батька.
Зжилися з нею й ми. Немає і дня, щоб не думалося, не згадувалося. Вона приходить у сни; вимальовується радісними й сумними споминами.
І чим мудрішими стають твої роки, то все більше відчуваєш те щастя, в якому ти купалася в батьківській хаті за їхнього життя; усвідомлюєш той невідворотний процес утрати, без них.
Однак залишилася хата, яка з надією виглядає у світи: "Приїдуть?!"

середа, 5 червня 2019 р.

Ясик

Оксана перегорнула останню сторінку чужої долі й застигла в задумі. За вікном тарабанив дощ. На одній ноті вибивав по струнах душі. Крізь його монотонність у відчинену кватирку заповзав запах жасмину й розтікався по кімнаті. Глянувши у вікно, вмите дощовою щирістю, вона всміхнулася кущу ясику, який цьогоріч укрився квітами рясно-рясно. Суцвіття, омиті дощем, п'янили, добавляли трепетності після прочитаної книги. Оксана, перебуваючи під враженням, почала розплутувати клубок спогадів. Багато схожого було в неї з героїнею роману. Дві долі, щиро зрошені вірою, надією й любов'ю. А знайшла ж щастя Ксенія! Дочекалася коханого з чужого Афганістану, виболіла болями, ощасливила синами. Між ними були десятиліття, які стали межею між двома світами. Далекий у 80-тих і теперішній…
Дощ, наситившись набридливою щирістю (із-за нього не було бажання виходити на вулицю), нарешті почав затихати. Однак Оксана раділа такій погоді, бо нарешті змогла дочитати книгу. Післядощове надвечір'я, окутане запахом ясику, заглянуло на гостину. Світло не вмикала, а вкутавшись у плед, застигла в задумі, прокручуючи стрічку долі Ксенії. Стільки схожого між їхніми родинами, хоча живуть у різних сторонах України.

неділя, 12 травня 2019 р.

Матусин городчик

Він жив своїм розміреним весняним життям. Притягувала його звичаєвість... З року в рік ряснів весняним різнобарв'ям. 
Полюнія (півони) рожево-білими голівоньками визирала із-за куща ясику (жасмину). Коли вона квітла, то її млосно-солодкий запах п'янив усе довкола. Особливо було відчутно після дощу. Щедро вмита, насичувала неймовірним запахом усе подвір'я. 
Неподалік веселково вигравало косатанє (півники). Здавалося, що їхні мечоподібні листки тримали в полі зору кожну квіточку, яка щедрилася жовтогарячою чи фіолетово-голубою гамою. Вони не відзначалися  п'янкістю, однак, знали собі ціну. Невибагливі до місця проживання, мирно сусідили зі всіма, міцно чіпляючись кореневищем за життя. Своєю живучістю щедро ділилися з людиною, яка вміло використовувала в народній медицині. 
По сусідству білопелюстково милували око часнички (нарциси). Вони гордо вглядалися в життєвість білосніжною ніжністю з неймовірними помаранчево-жовтими грамофончиками. Пам'ятали мої першокроки, які я зробила саме до цієї квітки. Так часничок став свідком родинної радості: дитина пішла.

Особливо матуся очікували на сердушку (дицентра). Десятки сердечок, прив'язані природою до гілки, створювали неймовірний дивосерцеграй. Подобалося дивитися, коли їх підхоплював вітер і ніжно-ніжно колисав.
Це був весняний матусин квітодивоцвіт. 
Городчик мав лице в будь-яку пору року. Найбільше красувався навесні і влітку. Після весняного квітоцвітіння біля хати оживало чорнобривцями, ружею,  жоржинами,  лілеями, айстрами. Кожна квітка берегла таїну власного життєусміху. 
Городчик щорічно оживав любов'ю мами до кожної рослинки, їхніми невтомними руками й жіночим умінням душею й серцем творити красу. Він був привітним  до кожної рослинки, пишався дивоцвітом і щедро ділився зі всіма, хто сприяв його квітожиттєвості. Галина Корицька. У День матері. 12 травня 2019.

вівторок, 30 квітня 2019 р.

Гувернантка


Світлину взято з мережі:https://cutt.ly/RtqAlK
Поїзд нісся в Європу. За вікном залишалося життя, сповнене відчаю і тривоги. Очі були на мокрому місці. Точило сумління. Може ще варто повернутися, щоб потім не шкодувати? Остання зупинка перед закордонням. Оксана кинула на ваги долі власне життя. Інтернатка. Її ніхто й нічого не тримало, окрім бажання дізнатися правду і знайти...
Пам’ятає те світло, в якому купалася маленькою. У сни приходить минуле з міцними батьковими руками. Він пригортає до серця, вдихає запах доньчиного волосся, яке пахне любистком. Здається, час зупинився, а стукіт серця схвильовано відлічує хвилини прощання.  Оксаночка, саме так її називав татусь, і гадки не мала, що то був їх останній дотик до щастя. Прощальне погладжування голівки й оте обнадійливе: «Я ненадовго, доню. Підзбираю грошенят, щоб матусі допомогти, й повернусь. Ти рости розумничкою-помічницею»...

неділя, 31 березня 2019 р.

Софійка


Вона вмивалася розпачем. За слізьми не бачила білого світу. Треба було рятувати тітку Надію, яка колись і їй подарувала надію на щасливе дитинство. Після смерті матері батько привів чужу жінку в хату, мачуху. Однак вона зуміла знайти стежинку до серця відлюдькуватої, замкненої в собі рудоволоски. Пам'ятає, як тато вимолював прощення в матері, прикутої до ліжка, за те, що не вберіг своє щастя, що не зміг стати перешкодою на шляху страшної недуги. Не вберіг свою Віру. А тепер і над Надією нависло надлюдське випробовування. Діагноз, кинутий лікарем, вибивав землю з-під ніг. "А може помилка? Буває ж таке, що помиляються?" - тішила себе сподіваннями Софійка. В голові роєм роїлося. Вервечка думок калейдоскопічно змінювалася, але безвихідь заганяла у глухий кут. "Шукати захмарну для їхньої родини суму на лікування - марна трата часу. Вже і так у боргах, як у шовках, поки встановлювали діагноз. Батьки пенсіонери, вона студентка. Кину навчання, поїду за кордон. Кажуть, можна заробити. Але хвороба не буде чекати?", - міркувала дівчина.
Продовження...