середа, 27 травня 2020 р.

Між двома веселками: розділ ІІІ

Червневе вранішнє сонце настирливо розпускало щупальця-промінчики крізь шпаринки в жалюзях і все частіше чіплялися до дівчини, яка, спокусливо, розкинувши по подушці сніп достиглого жита, всміхалася своєму щастю. Воно вигравало радістю, щасливістю вчорашнього дійства. Оксана розплющила очі.
– От прискіпливе! – розбудило, – вдаючи, що сердиться, промовила дівчина. Вона піднялася й затягнула штору. Повернулася в ліжко.
– Ще трішечки помлію, – згадала улюблений вираз бабусі. Перебуваючи на канікулах у селі, Оксана старалася в усьому наслідувати бабусечку Ярину. Спрацьована роками, вона ніколи не знала спокою. Не вміла відпочивати. «Поки рухаюся, стільки й житиму», – ділилася з онукою. Як бджілка, зрання й до вечора, жінка то поралася по хазяйству, то годинами розмовляла в городчику з квітами, то готувала смаколики для рідної душі. А який вона хліб випікала! На все село запахи розносилися. Онуці діставався підпалок, натертий часником. Смакота. Та найбільше подобалося Оксані слухати ріднесеньку, коли дощ напоював землю живильністю. Вони забігали в альтанку й уже звідти спостерігали, як той по-особливому омивав пелюстки ясику, як сповзав по широких зелених листках і зникав під пишною шапкою куща. Ярина, щораз, змахуючи сльозу, яка чіплялася за край спогадів, розпукою промовляла: «Скупав мого Ясика». Продовження



неділя, 10 травня 2020 р.

До Дня Матері: Сонечко

Воно гріло, але ніколи не пекло. Зрошене нелегкою жіночою долею щоденно викочувалося на роботу. Ніжно запускало промінчики-щупальця в буденність. Пахло вранішнім молочком і затіркою, яку готувало нашвидкуруч. Не затримуючись, котилося на колгоспні лани, де рядочок за рядочком проріджувало буряки чи жнивувало на безкінечних гонах. Однак давало лад усьому. Відпочивати не вміло... Хіба що подруга хмаринка, здалеку споглядаючи за його буденними клопотами, закривала на деяку мить, даючи перепочити. Так здавалося на перший погляд. Як тільки дощ заганяв до хати, знаходилося тисяча хатніх робіт: вишивалося, милося, чистилося, лущилося, перебиралося... …Переждавши дощ, воно заглядало в городчик, де пахло матіолою, чорнобривцями, полюнією... Із ранньої весни й до пізньої осені пололося, підв'язувалося... Раділо. Воно завжди вміло дивувати: то спомином про молоді роки, то мріями про майбутність дітей-онуків. Любило святковість і довго до неї готувалося. Свіжоспеченим хлібом розносилося по подвір'ю... А потім ще довго смакувалося! Не черствіло, бо вкладалася душа. Сонячна... Закотилося в засвіти... Залишило світлий спомин уже до кінця твоїх днів. Воно світило, обігрівало, пестило. Вимолювало долю. Вимолило... Сонечко... Матуся...
Галина Гузовська-Корицька