Показ дописів із міткою 2019. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою 2019. Показати всі дописи

четвер, 17 жовтня 2019 р.

2019/17/10. Коли читаємо разом: ЗОШ № 72

Для мене знайомство з книгою - це завжди хвилююче. Однак сьогодні переповнювали неймовірні відчуття, коли в Запорізькій ЗОШ № 72 читали разом із четвертокласниками й семикласниками мої оповідки. Занурювалися у "Світ навколо нас" (видавництво Дике Поле). Захоплювалася глибині мислення школярів, мовленню, їхнім роздумам над життям. Вони вміють співпереживати, радити, думати. Дивувалися дитячій доброті, коли ті допомагали Білочці; мізкували над мудрістю Кицьки, яка дала урок Горобцям; смакували дарами Осені... Із цікавістю переглядами мультфільм "Синичка", створений Олександром Панасюком із Біленьківської ЗОШ. Звичайно, сприйняттю допомагали ілюстрації від талановитої художниці-дизайнерки Людмили Харламової. 
Щировдяна колегам із ЗОШ № 72 (директор Т.М.Усова, вчитель української Н.Я. Довбня, вчитель початкових класів Донець Н.К., бібліотекар Остапенко Т.В.) за запросини. Це для мене був не тільки урок (визнаю, що не вистачає саме такого спілкування з дітьми!), це зустріч-барометр моїх можливостей, значимості проблем, які  мають місце в оповідках. Ключові слова наприкінці тексту (хто читав, то розуміє, про що я) є важливими для дитини. Відбулося. Однак релакс триватиме ще не один день. Це була перша, (і дай, Боже, ще!) зустріч із читачами, з "кліповим" поколінням, яке  вміє відчувати тепло книги, захоплюватися, ставати співучасником подій. Із надією, що книга буде читатися...

вівторок, 8 жовтня 2019 р.

Магія УчителЯ

Жила собі Вчителька. Щоденно навчала мудрому, світлому, вічному! Щонічно перевіряла зошити, дивуючись, які мудрі, світлі, вічні думки засівають вихованці на життєвій ниві. Серце раділо, бо праця не пройшла намарне.

З року в рік Учителька, незважаючи на виснажливі політичні суховії, зрощувала майбутнє! Воно проростало щедрістю душі, жагою знань, і розумінням, що Вчителі важливі!!!

Нікого не дивувало, що часу для сім'ї залишалося не так і багато, але власні діти розуміли, що Матір-Учителька - важлива!

Ніхто не переймався, як ото їй жити на пенсії?!
- Виживу! - тішила себе. - Адже я важлива!!!
І коли, проживши вічність у школі, її запитали: "Яку магію для вас має слово "Учитель"?" Вона життєусміхнено відповіла: "Уважність, чИстість, толерантність, елегантність, людяністЬ!"
P.S. Виявляється, магію Вчителя варто асоціювати зі 124 словами, які були вписані (за бажанням) в коментарях під  постом у ФБ. Удячна всім, хто "не пройшов повз", а все-таки наслідив.




вівторок, 20 серпня 2019 р.

На сьомому небі від щастя



Повість "На сьомому небі від щастя" - це філософське осмислення життя сучасних підлітків крізь призму родинних взаємовідносин; це проблема батьків і дітей; минулого й сучасного. Повчальні життєві історії спонукатимуть до осмислення місця в соціумі. Твір містить народознавчі вкраплення, традиційні елементи. 

вівторок, 23 липня 2019 р.

Чому не варто брати бика за роги, а мишку за хвіст? (ІХ)

Світлину взято з інтернету
Мізинчик після вчорашніх подій спав без задніх ніг. Уві сні він ще не раз знаходив справжні лисички; допомагав Вірному полювати на рудохвосту; терпів підколювання Володьки. Воно б і  нічого, якби поряд не було Софійки. А він уже вві сні знову нахиляється до її долоньок-човника, п’є й не може напитися...
У шибку постукали. Мізинчик спросоння потягнувся на звук, відчинив вікно. Перед ним, виграючи білозубо, бадьорився Володька. Богдан не встиг відкрити рот, як друг, глузуючи, випалив: «Так і життя проспиш, сонько!» Й не очікуючи на відповідь, по-діловому продовжив: «Можна до тебе?». Мізинчик кивнув. За мить Володька сидів у кріслі.
– Чого сяєш як золота копійка? – поцікавився в несподіваного гостя.
Друг витримував павзу, лукаво всміхаючись.
Глянувши на годинник, Богдан пробурмотів незадоволено: «І чого тебе в таку рань принесло? Неділя ж! Такий сон обірвав...». Продовження

По гриби (УІІІ)

Світлину взято з інтернету
Серпневий ранок, несміливо зазирнувши крізь щілину в жалюзях, милувався Мізинчиком. Задоволено посапуючи, хлопець то всміхався вві сні, то плямкаючи губами, чимось смакував. Вочевидь, учорашні події добряче зачепили за живе. Емоційно перекидаючись з боку на бік, той відганяв прискіпливість непроханого. На допомогу ранку підв’язалося сонце й усе настирливіше то з одного боку, то з іншого лоскотало сонька. Ховаючи голову під ковдру, обурювався, бурчав, противився. Аж тут долучився соловейко. Примостившись на вишні в саду, він заливався, любуючись тьохканням. Вже декілька днів, як лисиця потягнула півня, то тепер йому доводиться розпочинати день.
Богдан, смачно потягуючись, розплющив очі. Таки веселун розбудив своїм щебетом.

Магнітик на пам’ять (УІІ)

Світлину взято з інтернету
Стара груша на межі доживала віку. Вона за своє життя не стала розбратом між сусідами, вміла берегти таємниці й була свідком не однієї сповіді. Ще причащала грушками, які пахли медом і літом. Не раз оса давала меду причаснику, однак, перетерпить і знову повертається в сідало, яке, відшліфоване роками, манило зручністю й надійністю.
Мізинчик, упоравшись зі своїми обов’язками, поспішив на облюбоване місце. Нудив світом, очікуючи на приїзд Володьки. Після випадку на озері вони заприятелювали, а на груші знайшлося місце, де можна годинамимріяти, згадувати, ділитися. До того ж й уроки плавання стали місточком для налагодження взаємин між підлітками. Богдан набував беззаперечного авторитету серед сільських. До нього тягнулися всі, хто мав намір навчитися плавати. Не один виношував мрію досягти вершин, як це вдалося їхньому тренеру. «Та й Володька класний пацан! Саме він зробив його героєм, розказуючи сільським, як я його рятував», – аналізував хлопець, смакуючи грушкою, яка медом стікала по підборіддю, між пальцями. 

Софійка (УІ)

Світлину взято з інтернету
Спозаранку періщив дощ. Він нестерпно барабанив по підвіконню. Мізинчик розплющив очі. Поспати б ще! Вчорашнє косіння також дається взнаки. Не чує ні рук, ні спини. Ніби все правильно робив, як повчав дідусь, але не розрахував сили. 
До кімнати заглянула бабуся. «Не спиться?» – поцікавилася, присівши на стілець. Завжди говірка, вона мовчки м’яла рубчик фартушка, не знаючи, як розпочати розмову. Хлопець відчув тривогу. 
– Бабуню, щось трапилося? – турботливо поцікавився.
– Не знаю, як тобі і сказати, – відповіла й підсунула стілець ближче до ліжка.
– Та кажіть, як є. Будь-що-будь, – по-дорослому відповів Богдан. – Щось із дядьком Михайлом? – запитав перше, що прийшло в голову.
– Та ні, тут справа у Софійці.
«Мабуть, щось серйозне, якщо бабуся так перейнялася», – міркував хлопець, поки жінка добирала слова. 
Історія, яку вона повідала, зачепила за живе. Продовження

понеділок, 8 липня 2019 р.

Батьківська хата

Вона вдивляється у світи більше півстоліття... Cтоїть на щасливому березі мого буття. Скільки себе пам'ятаю, батьківська хата завжди манила теплом і затишком, щирістю й щедрістю, свіжовипеченим хлібом і гостинністю. Вона святкувала й печалилася, зустрічала і проводжала... 

Чекала... Батьківськими очима виглядала дітей та онуків із далеких доріг. Нечасті, але довготривалі наші гостини сповнювалися приємними клопотами: білилося, фарбувалося, оновлювалося. Аякже! Хата завжди потребує рук! Поки були дужі батьківські, то щоденно навколо неї крутилося, фарбувалося, садилося, косилося... Тепер, раз у рік, однак, протягом півтора місяця, триває процес облагородження. Вона оживає, радіє. Не сама.
Хата любить, щоб у ній святкувалося, сходилося, сміялося, рухалося. Жило...
Як справжня жінка, вона з ранньої весни й до пізньої осені потопала в пахощах нарцисів, ясику, півонії, ружі, чорнобривців, матіоли, які росли в городчику. Матусин квітодивоцвіт милував її своїм різноцвіттям, додавав жіночності. То було за мами. Сьогодні городчик сам собі дає раду й тішить невибагливим цвітом...
Нічого від її погляду не сховається. На чотири сторони світу визирає цікавістю й радіє сусідству. Навесні вдягає білосніжні вишнево-яблуневі шати, а влітку щедриться їхніми плодами. Не раз у вишняку винаймає гніздо соловейко і спозаранку вмикає тьохкання.
Одягнувши калинове намисто, красується на обійсті життєдайна її подруга - криниця, яка більше століття втамовує спрагу джерельною свіжістю, живить все навколо. Чорнушка, яка не один рік тішила молочком, після пасовища йшла до водопою. А качки, гуси! Вони мали за надійного друга Потічок, в якому не раз лапи мили.
Уживалися біля хати всі: кури, коти, горобці, ластівки, їжаки. Пам'ятаю, як батько, годуючи птахів, приказували: "Жменя зерна задовільнить не один пташиний апетит!" І горобці знали своє місце! Почекавши, коли кури вдосталь поклюють, зачищали територію, підбираючи зернятко за зернятком.
З нею зріднилися всі. Просьо - гроза для мишей, надійно ніс службу не один рік, а за це отримував шматочок хліба, бо на думку господаря, ми їмо "котиків хліб". Частенько на молочко забігали їжаки, і вже Проськові доводилося з ними ділитися... Ніхто не був обділений увагою! То було за батька.
Зжилися з нею й ми. Немає і дня, щоб не думалося, не згадувалося. Вона приходить у сни; вимальовується радісними й сумними споминами.
І чим мудрішими стають твої роки, то все більше відчуваєш те щастя, в якому ти купалася в батьківській хаті за їхнього життя; усвідомлюєш той невідворотний процес утрати, без них.
Однак залишилася хата, яка з надією виглядає у світи: "Приїдуть?!"

середа, 3 липня 2019 р.

Косар (У)

Світлину взято з інтернету

Спозаранку соловейко витьохкував. Він так завзято взявся за своє, що Мізинчику було не до сну. До того ж уключив свій гучномовець і півень. Це був сигнал до початку робочого дня. До них підключився й дятел, який час від часу вистукував на старій груші власний ритм. До кімнати заглянув дідусь. Він обережно, навшпиньках, підійшов до ліжка й усміхаючись у вуса, промовив: «Годі боки відлежувати, пора за косу братися». Богдан ледь стримував сміх. Йому подобалося, коли дідусь, не дочекавшись відповіді, присідав на краю ліжка й починав розповідати історію. В основному то були спогади дитинства, коли його батько Іван призвичаював до чоловічої роботи. Він добре засвоїв девіз життя: «Щоб у хаті хліб мати, треба спозаранку дбати». Продовження...

вівторок, 2 липня 2019 р.

Володька (ІУ)

Світлину взято з інтернету

Зозуля прилетіла. Як сніг на голову. Ні-ні. Для Володі – це найбажаніший день у році. Він знав, що обов’язково приїде мама. Не переймався, що бабуся називала маму «зозулею». Мала на те право. Невістка після смерті Миколи ніби не своя стала: то сміється без причини, а то заб’ється в куток і плаче, плаче. Депресія! На той час у село приїхали іспанці будувати комплекс. Шукали кухарку. Після закінчення кулінарного технікуму Валентину направили в Журавлине. Познайомилася з Миколою, батьком Володі. За рік і весілля справили. Якби не Чорнобиль?! Не по одному життю пройшовся. Зразу якось не відчувалося. А потім із кожним роком усе більше давалися взнаки болячки. Грошей на лікування не вистачало. Валентина крутилася, як муха в окропі, зранку до вечора бігаючи по роботах. Однак і цього було замало. Порадили поїхати за кордон. То був вихід, коли можна було за два-три місяці заробити, щоб хоч якось звести кінці з кінцями. Де був раз, там і десятий. Грошей заробила, однак, а чоловіка так і не врятувала. До того ще й у селі подейкують, що й Володька нерідний Миколі. Та чи варто лізти в душу? Натерпілася. Продовження...

пʼятниця, 28 червня 2019 р.

Примирення (ІІІ)

Світлину взято з інтернету
Богдан розплющив очі. Вранішні сонячні промені нав’язливо пробивалися крізь жалюзі. Бабуся мала рацію, коли просила маму не чіпати штори, які надійно захищали від сонця. Не послухала, бо захотіла створити комфорт для батьків, оскільки ті навідріз відмовилися переїжджати до міста. Та як залишити нагріте родинне гніздо, з якого вилітало у світи не одне покоління? І Михайло поруч. Защеміло. Навряд чи цьогоріч доведеться піти з дядьком на рибалку. Продовження

неділя, 23 червня 2019 р.

Мізинчик (ІІ)

Богдан був п'ятим пагінцем великої дружної родини. Щорічно його відправляли на село. То було найбільшим щастям вирватися на волю, пізнавати світ, купатися в любові дідуся й бабусі, які здували з нього пилинки, цілими днями проводити час на подвір'ї в компанії Проська й Вірного. Над ним тряслися, як над збитим яйцем, догоджали млинцями зі сметанкою, якою щедро ділилася Чорнушка. Знала за що! Він щодня добросовісно, незважаючи на ранню пору, разом із дідусем випасав її, напував. Одним словом - пастушок. За працю йому воздавалося молоком і вершками. Не раз бабусі доводилося витирати "вуса", які свідчили, що він знімав пробу з вечірнього молочка. Радість приносило спілкування з рідними. Дивувався, як дідусь може знати відповіді на всі його "чомучки", а бабуся задовільняти гастрономічні забаганки? Міркуючи по-дитячому, дійшов висновку, оскільки він єдиний чорнобривець у букеті ромашок (підслухав розмову сестер), то має право на таку увагу. Правда, він не зловживав своїм становищем, поводив себе чемно, заробляючи бонуси за свою вихованість. Більше...

У літо (І)


Світлину взято з інтернету
Канікули! Богдан кинув рюкзак на заднє сидіння й сам зручно вмостився у старенькому "фольксвагені". Дорога неблизька, однак, бажана. Скільки себе пам'ятає, як тільки весна наповнюється п'янкими запахами, його відправляють "на вакації" в село до дідуся й бабусі.
- Синочку, ти вже у мріях, - відволік від спогадів голос матері.
- Ні, матусю, я на сьомому небі від щастя, - згадав улюблений вислів бабусі Софії.
Як тільки автомобіль зупинявся, він біг назустріч рідним. Бабуся, міцно пригортаючи мізинчика, щораз шептала йому про це щастя. Він його за руку не тримав, а небо бачив над ними голубе-голубе. Може за хмарами там є ще декілька його невидимих шарів?
- Ну, що, Мізинчику, в путь? - стрепенув від роздумів голос батька.

- У путь! - ствердно вигукнув і прив'язав пасок безпеки. Богдан старший привчив до порядку. "Здоров'я - найдорожчий скарб. Безпека на дорозі - запорука його збереження", - запам'ятав батькову науку. Більше...

середа, 5 червня 2019 р.

Ясик

Оксана перегорнула останню сторінку чужої долі й застигла в задумі. За вікном тарабанив дощ. На одній ноті вибивав по струнах душі. Крізь його монотонність у відчинену кватирку заповзав запах жасмину й розтікався по кімнаті. Глянувши у вікно, вмите дощовою щирістю, вона всміхнулася кущу ясику, який цьогоріч укрився квітами рясно-рясно. Суцвіття, омиті дощем, п'янили, добавляли трепетності після прочитаної книги. Оксана, перебуваючи під враженням, почала розплутувати клубок спогадів. Багато схожого було в неї з героїнею роману. Дві долі, щиро зрошені вірою, надією й любов'ю. А знайшла ж щастя Ксенія! Дочекалася коханого з чужого Афганістану, виболіла болями, ощасливила синами. Між ними були десятиліття, які стали межею між двома світами. Далекий у 80-тих і теперішній…
Дощ, наситившись набридливою щирістю (із-за нього не було бажання виходити на вулицю), нарешті почав затихати. Однак Оксана раділа такій погоді, бо нарешті змогла дочитати книгу. Післядощове надвечір'я, окутане запахом ясику, заглянуло на гостину. Світло не вмикала, а вкутавшись у плед, застигла в задумі, прокручуючи стрічку долі Ксенії. Стільки схожого між їхніми родинами, хоча живуть у різних сторонах України.

неділя, 19 травня 2019 р.

Їхала на рік, залишилася на роки

У 80-х роках, сідаючи в потяг, який прямував на Запоріжжя, вірила, що на рік-два, відпрацюю, а там і повернуся в Скоморохи. Після закінчення Чернівецького університету випуск 1987-го спіткала новина, яка змінила  життя багатьом із нас: направляють на роботу в Запорізький край... То вже історія, яка закарбувалася в пам*яті приїздом в індустріальне місто, яке зустріло нас спекотнею й димами; захопило величчю Хортиці,  Дніпрогесу ("там, де Дніпро шумить і лине", - згадалося зі шкільної літератури), митарством у пошуках житла... Історія, яка буде мати продовження в художньому слові, бо про це варто написати! Це буде потім. А сьогодні я вдячна долі за Долю жити, творити у цьому місті, милуватися ним, спілкуватися з однодумцями... А ще для мене Доля "добрая була", бо дарувала щастя зустрічі з людьми, які підставляли плече й мудрим словом допомагали виживати за тисячу кілометрів від рідних... Сьогодні я схиляю голову перед світлою пам*яттю батьків і вдячна за їхню мудрість, розуміння. Слова вдячності висловлюю своїм чоловікам, Віктору й Олексію, які щоденно (та й щонічно?!) ділили зі мною мої науково-методичні муки, а тепер ще й художні (перші мої рецензенти). Сподіваюся, що слова вдячності долинуть і до моїх колег, які сприяли становленню: від учителя до методиста, науковця. Лукавити не буду. Як і кожен із нас, є певні амбіції. Не раз на різних рівнях отримувала певні відзнаки, нагороди. Однак нагородження орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм»  ІІІ ступеня Запорізької обласної ради  став приємною несподіванкою до 80-річчя від Дня народження Інституту. 

неділя, 12 травня 2019 р.

Матусин городчик

Він жив своїм розміреним весняним життям. Притягувала його звичаєвість... З року в рік ряснів весняним різнобарв'ям. 
Полюнія (півони) рожево-білими голівоньками визирала із-за куща ясику (жасмину). Коли вона квітла, то її млосно-солодкий запах п'янив усе довкола. Особливо було відчутно після дощу. Щедро вмита, насичувала неймовірним запахом усе подвір'я. 
Неподалік веселково вигравало косатанє (півники). Здавалося, що їхні мечоподібні листки тримали в полі зору кожну квіточку, яка щедрилася жовтогарячою чи фіолетово-голубою гамою. Вони не відзначалися  п'янкістю, однак, знали собі ціну. Невибагливі до місця проживання, мирно сусідили зі всіма, міцно чіпляючись кореневищем за життя. Своєю живучістю щедро ділилися з людиною, яка вміло використовувала в народній медицині. 
По сусідству білопелюстково милували око часнички (нарциси). Вони гордо вглядалися в життєвість білосніжною ніжністю з неймовірними помаранчево-жовтими грамофончиками. Пам'ятали мої першокроки, які я зробила саме до цієї квітки. Так часничок став свідком родинної радості: дитина пішла.

Особливо матуся очікували на сердушку (дицентра). Десятки сердечок, прив'язані природою до гілки, створювали неймовірний дивосерцеграй. Подобалося дивитися, коли їх підхоплював вітер і ніжно-ніжно колисав.
Це був весняний матусин квітодивоцвіт. 
Городчик мав лице в будь-яку пору року. Найбільше красувався навесні і влітку. Після весняного квітоцвітіння біля хати оживало чорнобривцями, ружею,  жоржинами,  лілеями, айстрами. Кожна квітка берегла таїну власного життєусміху. 
Городчик щорічно оживав любов'ю мами до кожної рослинки, їхніми невтомними руками й жіночим умінням душею й серцем творити красу. Він був привітним  до кожної рослинки, пишався дивоцвітом і щедро ділився зі всіма, хто сприяв його квітожиттєвості. Галина Корицька. У День матері. 12 травня 2019.

вівторок, 30 квітня 2019 р.

Гувернантка


Світлину взято з мережі:https://cutt.ly/RtqAlK
Поїзд нісся в Європу. За вікном залишалося життя, сповнене відчаю і тривоги. Очі були на мокрому місці. Точило сумління. Може ще варто повернутися, щоб потім не шкодувати? Остання зупинка перед закордонням. Оксана кинула на ваги долі власне життя. Інтернатка. Її ніхто й нічого не тримало, окрім бажання дізнатися правду і знайти...
Пам’ятає те світло, в якому купалася маленькою. У сни приходить минуле з міцними батьковими руками. Він пригортає до серця, вдихає запах доньчиного волосся, яке пахне любистком. Здається, час зупинився, а стукіт серця схвильовано відлічує хвилини прощання.  Оксаночка, саме так її називав татусь, і гадки не мала, що то був їх останній дотик до щастя. Прощальне погладжування голівки й оте обнадійливе: «Я ненадовго, доню. Підзбираю грошенят, щоб матусі допомогти, й повернусь. Ти рости розумничкою-помічницею»...

неділя, 31 березня 2019 р.

Софійка


Вона вмивалася розпачем. За слізьми не бачила білого світу. Треба було рятувати тітку Надію, яка колись і їй подарувала надію на щасливе дитинство. Після смерті матері батько привів чужу жінку в хату, мачуху. Однак вона зуміла знайти стежинку до серця відлюдькуватої, замкненої в собі рудоволоски. Пам'ятає, як тато вимолював прощення в матері, прикутої до ліжка, за те, що не вберіг своє щастя, що не зміг стати перешкодою на шляху страшної недуги. Не вберіг свою Віру. А тепер і над Надією нависло надлюдське випробовування. Діагноз, кинутий лікарем, вибивав землю з-під ніг. "А може помилка? Буває ж таке, що помиляються?" - тішила себе сподіваннями Софійка. В голові роєм роїлося. Вервечка думок калейдоскопічно змінювалася, але безвихідь заганяла у глухий кут. "Шукати захмарну для їхньої родини суму на лікування - марна трата часу. Вже і так у боргах, як у шовках, поки встановлювали діагноз. Батьки пенсіонери, вона студентка. Кину навчання, поїду за кордон. Кажуть, можна заробити. Але хвороба не буде чекати?", - міркувала дівчина.
Продовження...

"Зимовий" "Ковток життя"- 2019

Вдячна Тетяні  Виговській за можливість відтворити святвечірнє й "Синичку". Більше в "Камертоні філолога" на сторінці "Мій творчий дивосвіт"

субота, 30 березня 2019 р.

Витоки: на Олекси кидай сани , бери воза

Олексу своїм покровителем вважають бджолярі, рибалки та мисливці. На Теплого Олекси розпочинають роботи на пасіці. У давнину цього дня пасічники виносили вулики з зимівників, розкривали їх, і бджоли робили перший обліт. 
Цього дня чекали з особливим нетерпінням. Хлібороби зранку, зодягнувшись у святкове вбрання, вітали один одного з весною й теплом. Хоч особливих релігійних урочистостей і не відзначалось, більшість селян все ж остерігались працювати, «аби не розгнівити весну». Виняток був лише для пасічників. Вони керувались давнім прислів’ям: «На Теплого Олексу діставай вулики».
Більше про звичаєвість цього дня у В.Скуратівського...
Фото з обійстя І.Франка в с. Нагуєвичі (2013)