неділя, 7 червня 2020 р.

Лялькарка


Червневе сонечко спросоння підморгувало промінчиками з високості до кожного, хто поспішав у буденність. По селу звично кукурікало, мукало, рохкало, нявкало, гавкало. Однак сьогоднішній суботній день відрізнявся від інших тим, що з першими променями треба було назбирати трав. Передтрійчані клопоти погнали на луки Ярину, знану у краях травницю-лялькарку.
Ледь втоптана доріжка губилася у п’янких пахощах чебрецю, м’яти, полину... Мугикаючи пісеньку про тройзілля, вона створювала позитивну настроєвість. Аякже! По-іншому не можна! Зарядившись натхненням, жінка взялася за різно-трав’я. Це були найщасливіші години зелозбирання: квіточка до квіточки, спогад до спогаду. Перед очима поставало най-світліше з дитинства, юності. Назбиравши, присіла перепочити.
Несподівано закувала зозуля.
– Зозуле, зозуле, – кинула погляд убік, звідки доносилося: «Ку-ку! Ку-ку!» – Скільки мені ряст топтати? – з тривогою cпитала про майбутнє.
– А воно тобі треба нерви полоскати? – несподівано із-за куща шипшини, що розкішно розкинувся посеред лугу, вигулькнуло її карооке щастя. – Цікавій Варварі…
Назустріч вийшов її Любомир, всміхаючись білозубо. Відчував, коли треба на поміч підоспіти. Не домовлялися. Подбав про сніданок, бо зранку й ріски в роті не мала, коли подалася по зело.
– Умієш ти цікавості язика обрубати, – відповіла жінка, вдаючи, що сердиться.
Однак то була зовнішня напущеність строгості. Вона тихо раділа своєму щастю. Воно надійно поселилося в родині Дубовецьких, настояне на випробовуваннях примхливої долі вже більше двадцяти років.
Чоловік, підійшовши впритул, чмокнув у розчервонілу щоку. Кинувши оком на зібране зілля, ромовив:
– Перепочинь. Я зі сніданком до тебе.
Ярина зашарілася, як у дівоцтві, зняла хустинку з голови і збираючи у вузлик волосся, що розсипалося по білій лляній сорочці, промовила: «Сніданок – не коханок, аби був щедрим на ніжність ранок». Вона крадькома спостерігала за коханим, бо знала, як він любить ці порухи рук, цей млосно-солодкий голос.
– Мавка, – прошепотів ніжно, пригортаючи дружину.
– Ні стиду, ні совісті, – несподівано обірвав їхню ідилію голос діда Василя. – Вдома не налюбилися. Тьху, срамота!
За мить чоловік як крізь землю провалився. Ярина, яка завжди могла дати словесну відсіч, наче язик проковтнула.
– Облиш. Сам щастя на зазнав, то й чуже кісткою в горлі, – заспокоював дружину, застилаючи траву веретою й виставляючи провіант.
Пахло кавою й зіллям. Птаство долучилося до  невгамовної зозулі.
– Ой зозуле, зозуленько,
Нащо ти кувала,
Нащо ти їй довгі літа,
Сто літ накувала? – згадалося Шевченкове.
– Ой! Сто багато! – задумано промовила жінка.
– А я думаю, якраз! Усю роботу переробила б! – пожартував чоловік.