неділя, 22 березня 2020 р.

Коли весну закликають


Дощ неустанно вибивав по підвіконню. Його монотонність дратувала, наганяла сум.
– Мабуть, не вдасться весну закликати, – спросоння, прислухаючись до стукоту за вікном, міркувала Ірина.  – А  так очікували на цей день!
Вона, висуваючи руки з-під ковдри, потягнулася. Тіло нило від учорашньої роботи.
– Це тобі не жарти – сорок жайворонків спекти, – роздумувала дівчина. 
Та чи варто банувати? Уставай, лежебоко! – підганяла пробудження.
Для Ірини було звичним вставати з першими півнями. Вона з дитинства допомагала матері по хазяйству. Любила спостерігати, як уранішні промінчики сонця проникали в кожен куточок обійстя, оживляли його; як подвір’я наповнювалося пташиним співом.  Однак на цей раз приїхала зі спецмісією: напросилася зробити запис обряду, який щорічно виконували в селі у весняний день.
Уже третій рік як навчається на філологічному. Кафедру фольклористики вибирала серцем, бо скільки себе пам’ятає, купалася в піснях і традиціях. Її приваблювала українська минулість, із розумінням, щоб не загубити надбане, дивилася в майбутність.
– І до яких пір будеш тарабанити? – прочиняючи кватирку, бурчала Ірина. – Зірвеш свято і практику.
Змінюючи бурчання на добрість, почала приказувати: «Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику…». Пам’ятала, як у дитинстві повчав дідусь задобрювати стихії. Однак дощ, незважаючи на прохання, вибивав однозвучні ноти.
До кімнати заглянула бабуся Ярина. Одягнена по-святковому, вона світилася радістю. Вишита сорочка вигравала різнобарвними квітами. Зелені листочки доповнювали кольорову гаму. Добірне старовинне намисто, між яким красувалося декілька дукачів, оповило шию. Доповнювала наряд темно-зелена спідниця.
– О! Рання пташка, – обіймаючи онуку, мовила бабуся. – Чого невесела?
Не очікуючи на відповідь, продовжила: «Марець є марець: то дощ, то сонце. Поки зберемося – розпогодиться», – знаюче втішала.  – А жайворонки вже в дорозі.