Показ дописів із міткою Творчодивосвіт. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Творчодивосвіт. Показати всі дописи

неділя, 28 червня 2020 р.

Між двома веселками: Розділ ІУ

Пахло матіолою. Оксана, стривожена спогадами, вирішила прогулятися. Олексія не було, поїхав провідати матір і сестру. Уже другий рік, як виїхали з окупованої території. Вона любила літнє післядощів’я. По-особливому пахла омита грозою свіжоскошена трава. Птаство заливалося оновленою радістю від свіжості, яка накривала кожного, хто поспішав у надвечір’я. Оксана, окутана задумою, взяла курс на став. Відколи себе пам’ятає, це було улюблене місце відпочинку їхньої родини, як, власне, й багатьох містян. Завиднілися верби. Дівчина всміхнулася:

субота, 20 червня 2020 р.

Книга народилася: Калинове намисто жіночої долі

Для палітурки використано ляльки Н.Тхоржевської

Щировдячна всім причетним!!! Віктору й Олексію Корицьким - за дарунок до Дня народин! Наталі Тхоржевській ("Лялькарка"), Ларисі Малій ("Джейн"), Тамілі Карпик ("Таміла") - за сприяння у створенні образів героїнь сучасності! Наталі Тхоржевській - за світлини для палітурки!!! Тетяні Колесник, Людмилі Корчевій, Олені Нюкало, Надії Довбні - за поради, професійні настанови. Усій ФБ-родині за підтримку вподобайками, коментарями протягом півтора року!!! До речі, Тетяна Глотова отримує книгу з автографом у подарунок - як я й обіцяла в пості від 13 червня (#кидай_мишку_читай_книжку)! Сподіваюся, що багатьом із Вас захочеться потримати в руках книгу, відчути запах друкарської фарби й зануритися у філософське осмислення долі української жінки крізь призму моралі, взаємовідносин. #Калинове_намисто_жіночої_долі - це проблема вибору, війни й миру, батьків і дітей, минулого й сучасного. Життєві історії, які спонукатимуть до усвідомлення власного «Я», «Ми» в соціумі. Книга «Калинове намисто жіночої долі» – це можливість разом із героями співпереживати, діяти, змінювати світ на краще. Мова творів – це джерело художніх засобів, авторських новоутворень.



неділя, 7 червня 2020 р.

Лялькарка


Червневе сонечко спросоння підморгувало промінчиками з високості до кожного, хто поспішав у буденність. По селу звично кукурікало, мукало, рохкало, нявкало, гавкало. Однак сьогоднішній суботній день відрізнявся від інших тим, що з першими променями треба було назбирати трав. Передтрійчані клопоти погнали на луки Ярину, знану у краях травницю-лялькарку.
Ледь втоптана доріжка губилася у п’янких пахощах чебрецю, м’яти, полину... Мугикаючи пісеньку про тройзілля, вона створювала позитивну настроєвість. Аякже! По-іншому не можна! Зарядившись натхненням, жінка взялася за різно-трав’я. Це були найщасливіші години зелозбирання: квіточка до квіточки, спогад до спогаду. Перед очима поставало най-світліше з дитинства, юності. Назбиравши, присіла перепочити.
Несподівано закувала зозуля.
– Зозуле, зозуле, – кинула погляд убік, звідки доносилося: «Ку-ку! Ку-ку!» – Скільки мені ряст топтати? – з тривогою cпитала про майбутнє.
– А воно тобі треба нерви полоскати? – несподівано із-за куща шипшини, що розкішно розкинувся посеред лугу, вигулькнуло її карооке щастя. – Цікавій Варварі…
Назустріч вийшов її Любомир, всміхаючись білозубо. Відчував, коли треба на поміч підоспіти. Не домовлялися. Подбав про сніданок, бо зранку й ріски в роті не мала, коли подалася по зело.
– Умієш ти цікавості язика обрубати, – відповіла жінка, вдаючи, що сердиться.
Однак то була зовнішня напущеність строгості. Вона тихо раділа своєму щастю. Воно надійно поселилося в родині Дубовецьких, настояне на випробовуваннях примхливої долі вже більше двадцяти років.
Чоловік, підійшовши впритул, чмокнув у розчервонілу щоку. Кинувши оком на зібране зілля, ромовив:
– Перепочинь. Я зі сніданком до тебе.
Ярина зашарілася, як у дівоцтві, зняла хустинку з голови і збираючи у вузлик волосся, що розсипалося по білій лляній сорочці, промовила: «Сніданок – не коханок, аби був щедрим на ніжність ранок». Вона крадькома спостерігала за коханим, бо знала, як він любить ці порухи рук, цей млосно-солодкий голос.
– Мавка, – прошепотів ніжно, пригортаючи дружину.
– Ні стиду, ні совісті, – несподівано обірвав їхню ідилію голос діда Василя. – Вдома не налюбилися. Тьху, срамота!
За мить чоловік як крізь землю провалився. Ярина, яка завжди могла дати словесну відсіч, наче язик проковтнула.
– Облиш. Сам щастя на зазнав, то й чуже кісткою в горлі, – заспокоював дружину, застилаючи траву веретою й виставляючи провіант.
Пахло кавою й зіллям. Птаство долучилося до  невгамовної зозулі.
– Ой зозуле, зозуленько,
Нащо ти кувала,
Нащо ти їй довгі літа,
Сто літ накувала? – згадалося Шевченкове.
– Ой! Сто багато! – задумано промовила жінка.
– А я думаю, якраз! Усю роботу переробила б! – пожартував чоловік.

середа, 27 травня 2020 р.

Між двома веселками: розділ ІІІ

Червневе вранішнє сонце настирливо розпускало щупальця-промінчики крізь шпаринки в жалюзях і все частіше чіплялися до дівчини, яка, спокусливо, розкинувши по подушці сніп достиглого жита, всміхалася своєму щастю. Воно вигравало радістю, щасливістю вчорашнього дійства. Оксана розплющила очі.
– От прискіпливе! – розбудило, – вдаючи, що сердиться, промовила дівчина. Вона піднялася й затягнула штору. Повернулася в ліжко.
– Ще трішечки помлію, – згадала улюблений вираз бабусі. Перебуваючи на канікулах у селі, Оксана старалася в усьому наслідувати бабусечку Ярину. Спрацьована роками, вона ніколи не знала спокою. Не вміла відпочивати. «Поки рухаюся, стільки й житиму», – ділилася з онукою. Як бджілка, зрання й до вечора, жінка то поралася по хазяйству, то годинами розмовляла в городчику з квітами, то готувала смаколики для рідної душі. А який вона хліб випікала! На все село запахи розносилися. Онуці діставався підпалок, натертий часником. Смакота. Та найбільше подобалося Оксані слухати ріднесеньку, коли дощ напоював землю живильністю. Вони забігали в альтанку й уже звідти спостерігали, як той по-особливому омивав пелюстки ясику, як сповзав по широких зелених листках і зникав під пишною шапкою куща. Ярина, щораз, змахуючи сльозу, яка чіплялася за край спогадів, розпукою промовляла: «Скупав мого Ясика». Продовження



неділя, 10 травня 2020 р.

До Дня Матері: Сонечко

Воно гріло, але ніколи не пекло. Зрошене нелегкою жіночою долею щоденно викочувалося на роботу. Ніжно запускало промінчики-щупальця в буденність. Пахло вранішнім молочком і затіркою, яку готувало нашвидкуруч. Не затримуючись, котилося на колгоспні лани, де рядочок за рядочком проріджувало буряки чи жнивувало на безкінечних гонах. Однак давало лад усьому. Відпочивати не вміло... Хіба що подруга хмаринка, здалеку споглядаючи за його буденними клопотами, закривала на деяку мить, даючи перепочити. Так здавалося на перший погляд. Як тільки дощ заганяв до хати, знаходилося тисяча хатніх робіт: вишивалося, милося, чистилося, лущилося, перебиралося... …Переждавши дощ, воно заглядало в городчик, де пахло матіолою, чорнобривцями, полюнією... Із ранньої весни й до пізньої осені пололося, підв'язувалося... Раділо. Воно завжди вміло дивувати: то спомином про молоді роки, то мріями про майбутність дітей-онуків. Любило святковість і довго до неї готувалося. Свіжоспеченим хлібом розносилося по подвір'ю... А потім ще довго смакувалося! Не черствіло, бо вкладалася душа. Сонячна... Закотилося в засвіти... Залишило світлий спомин уже до кінця твоїх днів. Воно світило, обігрівало, пестило. Вимолювало долю. Вимолило... Сонечко... Матуся...
Галина Гузовська-Корицька

неділя, 22 березня 2020 р.

Коли весну закликають


Дощ неустанно вибивав по підвіконню. Його монотонність дратувала, наганяла сум.
– Мабуть, не вдасться весну закликати, – спросоння, прислухаючись до стукоту за вікном, міркувала Ірина.  – А  так очікували на цей день!
Вона, висуваючи руки з-під ковдри, потягнулася. Тіло нило від учорашньої роботи.
– Це тобі не жарти – сорок жайворонків спекти, – роздумувала дівчина. 
Та чи варто банувати? Уставай, лежебоко! – підганяла пробудження.
Для Ірини було звичним вставати з першими півнями. Вона з дитинства допомагала матері по хазяйству. Любила спостерігати, як уранішні промінчики сонця проникали в кожен куточок обійстя, оживляли його; як подвір’я наповнювалося пташиним співом.  Однак на цей раз приїхала зі спецмісією: напросилася зробити запис обряду, який щорічно виконували в селі у весняний день.
Уже третій рік як навчається на філологічному. Кафедру фольклористики вибирала серцем, бо скільки себе пам’ятає, купалася в піснях і традиціях. Її приваблювала українська минулість, із розумінням, щоб не загубити надбане, дивилася в майбутність.
– І до яких пір будеш тарабанити? – прочиняючи кватирку, бурчала Ірина. – Зірвеш свято і практику.
Змінюючи бурчання на добрість, почала приказувати: «Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику…». Пам’ятала, як у дитинстві повчав дідусь задобрювати стихії. Однак дощ, незважаючи на прохання, вибивав однозвучні ноти.
До кімнати заглянула бабуся Ярина. Одягнена по-святковому, вона світилася радістю. Вишита сорочка вигравала різнобарвними квітами. Зелені листочки доповнювали кольорову гаму. Добірне старовинне намисто, між яким красувалося декілька дукачів, оповило шию. Доповнювала наряд темно-зелена спідниця.
– О! Рання пташка, – обіймаючи онуку, мовила бабуся. – Чого невесела?
Не очікуючи на відповідь, продовжила: «Марець є марець: то дощ, то сонце. Поки зберемося – розпогодиться», – знаюче втішала.  – А жайворонки вже в дорозі.

субота, 1 лютого 2020 р.

Кульбаба: дід чи баба? До народження книги

Останній день січня приніс мені радість народження книги, оповідки якої більше півтора року були цілющим джерелом для кожного, хто прагнув добра, щирості...; хто разом із героями співпереживав, співдіяв, замислювався. На сьогодні у всіх бажаючих є можливість  вдихнути запах дивотворення, отримати насолоду від занурення у світ українського слова, або, як писала моя колега-філологиня, письменниця Вікторія Міхеєнко про відчуття прочитання: "узяти до рук, погладити, розглянути й повільно, як тихою річкою плисти, читати. Зупинятися. Повертатися. Кілька разів перечитувати   фрази". Книга містить 35 оповідок. Щировдячна Надійці Лень, молодій, однак, із великим майбутнім  художниці, за відчуття мого слова та втілення його в картинах. 

субота, 21 грудня 2019 р.

"Джейн"

Вона сиділа на березі Дніпра і вдивлялася вдаль. Погляд ловив призахідне сонце, яке опускалося над Хортицею. По-серпневому припікаючи, воно заповзало на спочинок. Усе живе заховалося від спекотні. Завмерло.
– Як там мої хлопчики? Я повинна бути з ними. З безвусими, але безстрашними. З тими, хто став на заваді нашестя зі Сходу й ціною власного життя зупинив його, – вирішувала Леся. – Вони потребують моєї допомоги. Я маю бути поряд.
Щораз, як тільки залишала батальйон після надання допомоги, її мучило сумління. Вона бачила втомлені очі, її переслідували вибухи снарядів і крики поранених.
– Якось не з руки. Я повертаюся додому, а вони залишаються в пеклі війни, – снували думки в голові. – Останнім часом усе частіше насідає ворог, порушуючи перемир’я... Мушу! – затято вирішувала.
За двісті кілометрів від війни в голові жінки снували явно не мирні думки.
– Мої зрозуміють, підтримають, – тішила себе. – Інакше й бути не може. Матері за дітей…
Продовження...

понеділок, 28 жовтня 2019 р.

Коли життя книги варто продовжити...

Що Ви відчуваєте, коли тримаєте книгу в руках? Тільки-но з видавництва вона всміхається до вас, зігріває, пахне друкарською фарбою ... А ще манить новизною, таємничістю образів, пригод, історій. Вона надіється на продовження власного існування, сподівається, що її зачитуватимуть. Мріє про життєдайність, про друге, третє... дихання. З книгою мріє автор, який щоденно (та й щонічно!) проживає з героями, вірить їм, наставляє, спонукає... На сьогодні втихають емоції, які я отримала, коли 11 жовтня взяла до рук омріяну книжечку. Натомість пульсує, як зробити так, щоб книжечка ввійшла в родини, у школи й залишила глибокий слід у душі на рокИ? Як задовольнити бажання багатьох із Вас "погладити" її, доторкнутися до творчодивосвіту? Звертаємося до всіх, хто має бажання посприяти у старті тиражу шляхом попередньої проплати за придбання книги "Світ навколо нас" (автор Галина Гузовська-Корицька, видавництво "Дике поле"). Як Вам така пропозиція?  

четвер, 17 жовтня 2019 р.

2019/17/10. Коли читаємо разом: ЗОШ № 72

Для мене знайомство з книгою - це завжди хвилююче. Однак сьогодні переповнювали неймовірні відчуття, коли в Запорізькій ЗОШ № 72 читали разом із четвертокласниками й семикласниками мої оповідки. Занурювалися у "Світ навколо нас" (видавництво Дике Поле). Захоплювалася глибині мислення школярів, мовленню, їхнім роздумам над життям. Вони вміють співпереживати, радити, думати. Дивувалися дитячій доброті, коли ті допомагали Білочці; мізкували над мудрістю Кицьки, яка дала урок Горобцям; смакували дарами Осені... Із цікавістю переглядами мультфільм "Синичка", створений Олександром Панасюком із Біленьківської ЗОШ. Звичайно, сприйняттю допомагали ілюстрації від талановитої художниці-дизайнерки Людмили Харламової. 
Щировдяна колегам із ЗОШ № 72 (директор Т.М.Усова, вчитель української Н.Я. Довбня, вчитель початкових класів Донець Н.К., бібліотекар Остапенко Т.В.) за запросини. Це для мене був не тільки урок (визнаю, що не вистачає саме такого спілкування з дітьми!), це зустріч-барометр моїх можливостей, значимості проблем, які  мають місце в оповідках. Ключові слова наприкінці тексту (хто читав, то розуміє, про що я) є важливими для дитини. Відбулося. Однак релакс триватиме ще не один день. Це була перша, (і дай, Боже, ще!) зустріч із читачами, з "кліповим" поколінням, яке  вміє відчувати тепло книги, захоплюватися, ставати співучасником подій. Із надією, що книга буде читатися...

вівторок, 8 жовтня 2019 р.

Магія УчителЯ

Жила собі Вчителька. Щоденно навчала мудрому, світлому, вічному! Щонічно перевіряла зошити, дивуючись, які мудрі, світлі, вічні думки засівають вихованці на життєвій ниві. Серце раділо, бо праця не пройшла намарне.

З року в рік Учителька, незважаючи на виснажливі політичні суховії, зрощувала майбутнє! Воно проростало щедрістю душі, жагою знань, і розумінням, що Вчителі важливі!!!

Нікого не дивувало, що часу для сім'ї залишалося не так і багато, але власні діти розуміли, що Матір-Учителька - важлива!

Ніхто не переймався, як ото їй жити на пенсії?!
- Виживу! - тішила себе. - Адже я важлива!!!
І коли, проживши вічність у школі, її запитали: "Яку магію для вас має слово "Учитель"?" Вона життєусміхнено відповіла: "Уважність, чИстість, толерантність, елегантність, людяністЬ!"
P.S. Виявляється, магію Вчителя варто асоціювати зі 124 словами, які були вписані (за бажанням) в коментарях під  постом у ФБ. Удячна всім, хто "не пройшов повз", а все-таки наслідив.




вівторок, 20 серпня 2019 р.

На сьомому небі від щастя



Повість "На сьомому небі від щастя" - це філософське осмислення життя сучасних підлітків крізь призму родинних взаємовідносин; це проблема батьків і дітей; минулого й сучасного. Повчальні життєві історії спонукатимуть до осмислення місця в соціумі. Твір містить народознавчі вкраплення, традиційні елементи. 

вівторок, 23 липня 2019 р.

Чому не варто брати бика за роги, а мишку за хвіст? (ІХ)

Світлину взято з інтернету
Мізинчик після вчорашніх подій спав без задніх ніг. Уві сні він ще не раз знаходив справжні лисички; допомагав Вірному полювати на рудохвосту; терпів підколювання Володьки. Воно б і  нічого, якби поряд не було Софійки. А він уже вві сні знову нахиляється до її долоньок-човника, п’є й не може напитися...
У шибку постукали. Мізинчик спросоння потягнувся на звук, відчинив вікно. Перед ним, виграючи білозубо, бадьорився Володька. Богдан не встиг відкрити рот, як друг, глузуючи, випалив: «Так і життя проспиш, сонько!» Й не очікуючи на відповідь, по-діловому продовжив: «Можна до тебе?». Мізинчик кивнув. За мить Володька сидів у кріслі.
– Чого сяєш як золота копійка? – поцікавився в несподіваного гостя.
Друг витримував павзу, лукаво всміхаючись.
Глянувши на годинник, Богдан пробурмотів незадоволено: «І чого тебе в таку рань принесло? Неділя ж! Такий сон обірвав...». Продовження

По гриби (УІІІ)

Світлину взято з інтернету
Серпневий ранок, несміливо зазирнувши крізь щілину в жалюзях, милувався Мізинчиком. Задоволено посапуючи, хлопець то всміхався вві сні, то плямкаючи губами, чимось смакував. Вочевидь, учорашні події добряче зачепили за живе. Емоційно перекидаючись з боку на бік, той відганяв прискіпливість непроханого. На допомогу ранку підв’язалося сонце й усе настирливіше то з одного боку, то з іншого лоскотало сонька. Ховаючи голову під ковдру, обурювався, бурчав, противився. Аж тут долучився соловейко. Примостившись на вишні в саду, він заливався, любуючись тьохканням. Вже декілька днів, як лисиця потягнула півня, то тепер йому доводиться розпочинати день.
Богдан, смачно потягуючись, розплющив очі. Таки веселун розбудив своїм щебетом.

Магнітик на пам’ять (УІІ)

Світлину взято з інтернету
Стара груша на межі доживала віку. Вона за своє життя не стала розбратом між сусідами, вміла берегти таємниці й була свідком не однієї сповіді. Ще причащала грушками, які пахли медом і літом. Не раз оса давала меду причаснику, однак, перетерпить і знову повертається в сідало, яке, відшліфоване роками, манило зручністю й надійністю.
Мізинчик, упоравшись зі своїми обов’язками, поспішив на облюбоване місце. Нудив світом, очікуючи на приїзд Володьки. Після випадку на озері вони заприятелювали, а на груші знайшлося місце, де можна годинамимріяти, згадувати, ділитися. До того ж й уроки плавання стали місточком для налагодження взаємин між підлітками. Богдан набував беззаперечного авторитету серед сільських. До нього тягнулися всі, хто мав намір навчитися плавати. Не один виношував мрію досягти вершин, як це вдалося їхньому тренеру. «Та й Володька класний пацан! Саме він зробив його героєм, розказуючи сільським, як я його рятував», – аналізував хлопець, смакуючи грушкою, яка медом стікала по підборіддю, між пальцями. 

Софійка (УІ)

Світлину взято з інтернету
Спозаранку періщив дощ. Він нестерпно барабанив по підвіконню. Мізинчик розплющив очі. Поспати б ще! Вчорашнє косіння також дається взнаки. Не чує ні рук, ні спини. Ніби все правильно робив, як повчав дідусь, але не розрахував сили. 
До кімнати заглянула бабуся. «Не спиться?» – поцікавилася, присівши на стілець. Завжди говірка, вона мовчки м’яла рубчик фартушка, не знаючи, як розпочати розмову. Хлопець відчув тривогу. 
– Бабуню, щось трапилося? – турботливо поцікавився.
– Не знаю, як тобі і сказати, – відповіла й підсунула стілець ближче до ліжка.
– Та кажіть, як є. Будь-що-будь, – по-дорослому відповів Богдан. – Щось із дядьком Михайлом? – запитав перше, що прийшло в голову.
– Та ні, тут справа у Софійці.
«Мабуть, щось серйозне, якщо бабуся так перейнялася», – міркував хлопець, поки жінка добирала слова. 
Історія, яку вона повідала, зачепила за живе. Продовження

понеділок, 8 липня 2019 р.

Батьківська хата

Вона вдивляється у світи більше півстоліття... Cтоїть на щасливому березі мого буття. Скільки себе пам'ятаю, батьківська хата завжди манила теплом і затишком, щирістю й щедрістю, свіжовипеченим хлібом і гостинністю. Вона святкувала й печалилася, зустрічала і проводжала... 

Чекала... Батьківськими очима виглядала дітей та онуків із далеких доріг. Нечасті, але довготривалі наші гостини сповнювалися приємними клопотами: білилося, фарбувалося, оновлювалося. Аякже! Хата завжди потребує рук! Поки були дужі батьківські, то щоденно навколо неї крутилося, фарбувалося, садилося, косилося... Тепер, раз у рік, однак, протягом півтора місяця, триває процес облагородження. Вона оживає, радіє. Не сама.
Хата любить, щоб у ній святкувалося, сходилося, сміялося, рухалося. Жило...
Як справжня жінка, вона з ранньої весни й до пізньої осені потопала в пахощах нарцисів, ясику, півонії, ружі, чорнобривців, матіоли, які росли в городчику. Матусин квітодивоцвіт милував її своїм різноцвіттям, додавав жіночності. То було за мами. Сьогодні городчик сам собі дає раду й тішить невибагливим цвітом...
Нічого від її погляду не сховається. На чотири сторони світу визирає цікавістю й радіє сусідству. Навесні вдягає білосніжні вишнево-яблуневі шати, а влітку щедриться їхніми плодами. Не раз у вишняку винаймає гніздо соловейко і спозаранку вмикає тьохкання.
Одягнувши калинове намисто, красується на обійсті життєдайна її подруга - криниця, яка більше століття втамовує спрагу джерельною свіжістю, живить все навколо. Чорнушка, яка не один рік тішила молочком, після пасовища йшла до водопою. А качки, гуси! Вони мали за надійного друга Потічок, в якому не раз лапи мили.
Уживалися біля хати всі: кури, коти, горобці, ластівки, їжаки. Пам'ятаю, як батько, годуючи птахів, приказували: "Жменя зерна задовільнить не один пташиний апетит!" І горобці знали своє місце! Почекавши, коли кури вдосталь поклюють, зачищали територію, підбираючи зернятко за зернятком.
З нею зріднилися всі. Просьо - гроза для мишей, надійно ніс службу не один рік, а за це отримував шматочок хліба, бо на думку господаря, ми їмо "котиків хліб". Частенько на молочко забігали їжаки, і вже Проськові доводилося з ними ділитися... Ніхто не був обділений увагою! То було за батька.
Зжилися з нею й ми. Немає і дня, щоб не думалося, не згадувалося. Вона приходить у сни; вимальовується радісними й сумними споминами.
І чим мудрішими стають твої роки, то все більше відчуваєш те щастя, в якому ти купалася в батьківській хаті за їхнього життя; усвідомлюєш той невідворотний процес утрати, без них.
Однак залишилася хата, яка з надією виглядає у світи: "Приїдуть?!"

середа, 3 липня 2019 р.

Косар (У)

Світлину взято з інтернету

Спозаранку соловейко витьохкував. Він так завзято взявся за своє, що Мізинчику було не до сну. До того ж уключив свій гучномовець і півень. Це був сигнал до початку робочого дня. До них підключився й дятел, який час від часу вистукував на старій груші власний ритм. До кімнати заглянув дідусь. Він обережно, навшпиньках, підійшов до ліжка й усміхаючись у вуса, промовив: «Годі боки відлежувати, пора за косу братися». Богдан ледь стримував сміх. Йому подобалося, коли дідусь, не дочекавшись відповіді, присідав на краю ліжка й починав розповідати історію. В основному то були спогади дитинства, коли його батько Іван призвичаював до чоловічої роботи. Він добре засвоїв девіз життя: «Щоб у хаті хліб мати, треба спозаранку дбати». Продовження...

вівторок, 2 липня 2019 р.

Володька (ІУ)

Світлину взято з інтернету

Зозуля прилетіла. Як сніг на голову. Ні-ні. Для Володі – це найбажаніший день у році. Він знав, що обов’язково приїде мама. Не переймався, що бабуся називала маму «зозулею». Мала на те право. Невістка після смерті Миколи ніби не своя стала: то сміється без причини, а то заб’ється в куток і плаче, плаче. Депресія! На той час у село приїхали іспанці будувати комплекс. Шукали кухарку. Після закінчення кулінарного технікуму Валентину направили в Журавлине. Познайомилася з Миколою, батьком Володі. За рік і весілля справили. Якби не Чорнобиль?! Не по одному життю пройшовся. Зразу якось не відчувалося. А потім із кожним роком усе більше давалися взнаки болячки. Грошей на лікування не вистачало. Валентина крутилася, як муха в окропі, зранку до вечора бігаючи по роботах. Однак і цього було замало. Порадили поїхати за кордон. То був вихід, коли можна було за два-три місяці заробити, щоб хоч якось звести кінці з кінцями. Де був раз, там і десятий. Грошей заробила, однак, а чоловіка так і не врятувала. До того ще й у селі подейкують, що й Володька нерідний Миколі. Та чи варто лізти в душу? Натерпілася. Продовження...

пʼятниця, 28 червня 2019 р.

Примирення (ІІІ)

Світлину взято з інтернету
Богдан розплющив очі. Вранішні сонячні промені нав’язливо пробивалися крізь жалюзі. Бабуся мала рацію, коли просила маму не чіпати штори, які надійно захищали від сонця. Не послухала, бо захотіла створити комфорт для батьків, оскільки ті навідріз відмовилися переїжджати до міста. Та як залишити нагріте родинне гніздо, з якого вилітало у світи не одне покоління? І Михайло поруч. Защеміло. Навряд чи цьогоріч доведеться піти з дядьком на рибалку. Продовження