Пахло
матіолою. Оксана, стривожена спогадами, вирішила прогулятися. Олексія не було,
поїхав провідати матір і сестру. Уже другий рік, як виїхали з окупованої
території. Вона любила літнє післядощів’я. По-особливому пахла омита
грозою свіжоскошена трава. Птаство заливалося оновленою радістю від свіжості,
яка накривала кожного, хто поспішав у надвечір’я. Оксана, окутана задумою,
взяла курс на став. Відколи себе пам’ятає, це було улюблене місце відпочинку
їхньої родини, як, власне, й багатьох містян. Завиднілися верби. Дівчина
всміхнулася:
Стоїть верба над водою,
Розпустила гілля,
– Убирайся, дівчинонько,
Днесь твоє весілля…
– Ні-ні! Час ще є до заміжжя, –
крутилася в голові нав’язлива думка з освідченням Олексія. – Я впевнена у своїх
почуттях на всі сто, але привид минулого нависає щораз, відсовуючи завісу щастя ...
– Що задумалася, Оксаночко? – відволік
від роздумів голос баби Марти. Вона сиділа на лавці під яблунею, яка нависала всохлим
гіллям і сподіваннями на відновлення.
– Ніколи баба дівкою не буде, –
віджартовувалася від людської цікавості й нав’язливості зрубати дерево.
Сподівалася, що декілька гілок, які вперто пробивалися до життя й радували око
врожаєм, реанімують ровесницю.
Батько посадив, коли вона народилася.
Останніми роками жінка самотиною виглядає дітей, які повіялися по світах і
навідуються хіба що на велике свято.
Оксана підійшла і
привіталася.
– Усе виглядаєте? –
присідаючи на лавку, поцікавилася.
– Та така моя тепер
робота, – з ноткою суму в голосі відповіла старенька.
– А ти чого сама? Без
жениха? – запитала, прищуривши око.
Оксана, заливаючись рум’янцем,
відповіла: «Своїх поїхав навідати».
– А що там
Надія-розлучниця? Дається чути? – присуваючись ближче, випитувала.
– Ми не спілкуємося, а
матері інколи телефонує, – підіймаючись, відповіла.
– Почекай, – притримуючи
руку Оксани, попросила.
Дівчина послушно присіла.
– Так от, дитино, що я
тобі скажу, – почала здалеку жінка. – Хоч Надька і племінниця моя, однак, я на
твоєму боці. Поступила вона не по-людськи. Ви її обігріли, приютили, а вона
розлучницею стала. У крові.
– Та Бог їй суддя, –
відповіла Оксана, не маючи бажання продовжувати розмову. Вона піднялася. У
голові пульсувало, здавалося, серце вискочить із грудей.
– Піду я. Не хочу душу
ятрити. Відстраждала. Бувайте здорові! – вискочила на дорогу.
– Так вони розбіглися з
Петром, – наздогнала новиною, яка прошила наскрізно.
Оксана домчала до верби.
Прихилившись, вона видихала почуте.
– Божевілля якесь. Тільки
починає налагоджуватися, як привид минулого знову і знову вносить сум’яття. Так
більше не можна. Пора приймати рішення, – роїлося в голові. – Післязавтра
приїде Олексій і поставимо всі крапки над «і».
Оксана заспокоювалася. Над
озером нависла тиша. Лишень, то з одного, то з іншого боку доносилося уривчасте
жаб’яче кумкання.
– Кум-кум! Кум-кум, а на
душі сум, – навіялося з дитинства, коли з бабусею ходила на луг збирати трави.
Погляд уловив, як
призахідне сонце залишало слід на воді, який поступово зникав в очереті.
Смеркало.
Раптом у сумочці
завібрував телефон.
– Доню, де ти? – почула
материн голос. – У тебе все в порядку? – засипала Марія турботливістю. У нас
гості. Надійка навідалася.
Останні
слова прозвучали як грім серед ясного неба. Від несподіванки Оксана випустила
телефон із рук. У траві він ще декілька секунд подзижчав і замовк.
Дівчина підняла айфон.
– І чого мені нервувати?
Рано чи пізно все ж таки доведеться зустрітися. Краще тепер, ніж у четвер, –
пригадала улюблену приказку матері. – Пора додому. Смеркається.
Проходячи повз хату баби
Марти, Оксана побачила, як жінка, ледь дибаючи, несла відро з водою. Вона
зайшла на подвір’я.
– Оце треба стільки води
набирати? – забираючи відро, промовила дівчина. – А що? Соціальна служба вами
не опікується? – не очікуючи на відповідь, засипала питаннями.
– О, яка ти бистра! –
всміхаючись самими вустами, відповіла старенька. – Я сама собі служба.
Приходить Любка раз на тиждень, позакидає та й крапка. А свіженької джерелиці
хочеться щодня: «Буде в хаті свіжа вода – відійде всяка біда», – промовила
бабуся. – Візьми горнятко з тину, посмакуй. Аж за зуби бере!
– Дякую, іншим разом. Пора
мені, – поквапилася дівчина, поставивши відро на плиту біля дверей. – Маємо
гості. Надія приїхала.
– А-а! Та знає, коли
приволочитися, – з іронією в голосі промовила Марта. – Гоніть у три шиї. Ще
нагорюєтеся з нею.
– Бувайте здорові, бабусю!
– попрощалася Оксана і зникла за брамою.
Їй не дуже хотілося
зустрічатися з Надією, однак, рано чи пізно все ж таки доведеться. Не спішачи,
вона прокручувала зустріч, добирала слова. Зла не тримала на неї. Час зарубцьовував
рану. Олексій робив все, щоб вирвати її з минулого.
– З ним надійно і
спокійно, – міркувала дівчина, зменшуючи відстань до зустрічі з Надією. – А
Петро? Спокусився. Так легко відмовився від перших почуттів, першого поцілунку.
Значить, то було несправжнє. Гріш ціна його пустим словам.
Роздуми привели Оксану на подвір’я.
У будинку світилося. Дівчина зробила рішучий крок, щоб увійти, як із
напіввідкритих дверей почула голос Надійки. Та, ковтаючи слова, випрошувала
прощення в Марії. Оксана припала до одвірка. Кожне слово розлучниці як батогом
по серцю стьобало.
– Прийшло каяття та нема
вороття, – гірко всміхнувшись, дівчина зайшла до будинку.
Марія сиділа на дивані й
час від часу поправляла пасмо каштанового волосся, яке вперто висувалося з-під
обруча. Навпроти стояла Надія і бгала в руках легенький шалик. Видно було, що
розмова не клеїлася. Приїжджа щось белькотіла, виправдовуючись та ковтаючи від
хвилювання слова.
– О! Які гості дорогі
навідалися, – промовила Оксана, переступаючи поріг.
Приїжджа рвучко
повернулася. Їхні погляди зустрілися.
– Оксаночко, здрастуй! –
Надія зробила крок назустріч. – Прости, сестричко! – і застигла посеред кімнати.
Оксана стояла, мов
укопана. Не раз вона малювала зустріч із розлучницею, не раз кадр за кадром
розписувала сценарій їхньої розмови, а побачивши, втратила бажання словесної
помсти. Їй стало жаль суперниці, яка стояла змучена, змарніла. Не знати
куди поділася самовпевнена пихатість.
– Бог простить, –
відповіла і пройшла у свою кімнату.
У голові стугоніло. Оксана
усвідомлювала, що від розмови віч-на-віч не обійтися.
– Пізніше, нехай вляжуться
емоції, – міркувала. – Видихну несподіваний приїзд, а тоді й поговоримо. Не
зможу ж я все життя на неї дутися. Ще їй вдячна буду, вивільнила мене з полону
неміцних стосунків.
Здоровий глузд брав верх.
Дівчина, перевдягнувшись, повернулася в кімнату.
– Ну що? Вечеряти будемо? –
запитала. – А де брат?
– Так, доню. На тебе чекали.
Андрійко зателефонував, сказав, щоб його не чекали. Повечеряє з Софійкою.
– О! – здивувалася Надія. –
У нас зміни в сім'ї? Я чогось не знаю? – запитально глянула на Марію.
– Ти багато втратила, коли
тікала з чужим щастям, – щипнула Оксана.
– Та годі, діти, скубтися,
– примирливим тоном обізвалася матір. – Ніхто не знає, де знайдеш, а де втратиш.
Вечеря затягнулася за
північ. Три жіночі долі потонули у спогадах. За роки розлуки жито-пережито.
– Ой! – вигукнула Надійка!
– Я ж гостинці привезла.
Вона кинулася до сумки й
дістала два невеличкі пакуночки.
– Це вам, – накинула на
материні плечі платок із натурального шовку, рясно вкритого ромашками.
– Дякую, доню, – зворушена
дарунком, промовила жінка.
– А це тобі, сестричко, –
простягнула невеличкий пакунок Оксані.
Та, якусь мить
повагавшись, узяла пакуночок і розгорнула. Із нього вислизнув газовий шалик.
Дівчина вхопила його й він райдугою повис на руці.
– Дивина цими днями
відбувається, – промовила, роздивляючись подарунок.
– Коли веселка зійшла на
землю, – загадково сказала Оксана, згортаючи шалик.
Немає коментарів:
Дописати коментар