Запорошений снігом і обцілований справжніми січневими морозами спішить на гостину вечір, який у народі має назви "Голоднакутя", "голодний святвечір" чи "друга Вілія". Млосний спогад дитинства приносить радість спілкування з батьками, коли спалювали "діда", готували Голодну кутю, "лякали" дерева в садку (щоб краще родили). Пригадую, що вечеряти сідали, як тільки смеркало, бо потім тайком (щоб директор не взнали), бігли щедрувати (тільки дівчатка)... Завжди насичуюся спогадами, коли готую страви: кутю, борщ із вушками, гриби (спасибі сестрі Ганнусі Шевчук із Сороків, сестрі Галюсі Ляшок, сусідці Катрусі Біднюк зі Скоморох, колезі Любоньці Гикаві з Колиндян, які щедрою рукою вділили до свят), рибу... Як і на Багату кутю... І хоч страв менше (не 12), а вечеря вдається смачною, ситною... Цікаві обрядодії цього дня й вечора описав В.Скуратівськиий
Різдво… Колядки… Щедрівки… Ці слова викликають млосний щем про найсвітліше свято в році, дитячі спомини про традиції, які бережемо до цих пір. А ще перед очима постають перші колядники, батько із дідусем Миколою, на Різдво. Після відправи в церкві під вікнами лунало “Устань, господарю…”, – наша родинна колядка, яка прожила понад століття. Скільки переслухала колядок, але до цих пір жодного разу вона не звучала (правда, колядуємо вдома). Сподіваюся, що знайдуться небайдужі, котрі подарують їй життя заново: "Устань, господарю, та й виходи з хати..."
Хай колядочки лунають, Душу, серце звеселяють, Хай добро несуть до хати, а Ви будьте всі багаті!
Один з найзнаменніших і найвеличніших празників святкового календаря, яким власне започатковується рік, є Різдво Христове, що в народі йменують просто Різдвом. Розпочинається воно в опівніч після Святвечора між 6 і 7 січня. У давнину, як уже мовилося, це була Коляда — свято народження Сонця. Більше...
Щировдячна всім причетним!!! Віктору й Олексію Корицьким - за дарунок до Дня народин! Наталі Тхоржевській ("Лялькарка"), Ларисі Малій ("Джейн"), Тамілі Карпик ("Таміла") - за сприяння у створенні образів героїнь сучасності! Наталі Тхоржевській - за світлини для палітурки!!! Тетяні Колесник, Людмилі Корчевій, Олені Нюкало, Надії Довбні - за поради, професійні настанови. Усій ФБ-родині за підтримку вподобайками, коментарями протягом півтора року!!! До речі, Тетяна Глотова отримує книгу з автографом у подарунок - як я й обіцяла в пості від 13 червня (#кидай_мишку_читай_книжку)! Сподіваюся, що багатьом із Вас захочеться потримати в руках книгу, відчути запах друкарської фарби й зануритися у філософське осмислення долі української жінки крізь призму моралі, взаємовідносин. #Калинове_намисто_жіночої_долі - це проблема вибору, війни й миру, батьків і дітей, минулого й сучасного. Життєві історії, які спонукатимуть до усвідомлення власного «Я», «Ми» в соціумі. Книга «Калинове намисто жіночої долі» – це можливість разом із героями співпереживати, діяти, змінювати світ на краще. Мова творів – це джерело художніх засобів, авторських новоутворень.
Червневе сонечко
спросоння підморгувало промінчиками з високості до кожного, хто поспішав у
буденність. По селу звично кукурікало, мукало, рохкало, нявкало, гавкало. Однак
сьогоднішній суботній день відрізнявся від інших тим, що з першими променями
треба було назбирати трав. Передтрійчані клопоти погнали на луки
Ярину, знану у краях травницю-лялькарку. Ледь втоптана доріжка
губилася у п’янких пахощах чебрецю, м’яти, полину... Мугикаючи пісеньку про
тройзілля, вона створювала позитивну настроєвість. Аякже! По-іншому не можна!
Зарядившись натхненням, жінка взялася за різно-трав’я. Це були
найщасливіші години зелозбирання: квіточка до квіточки, спогад до спогаду.
Перед очима поставало най-світліше з дитинства, юності. Назбиравши,
присіла перепочити.
Несподівано закувала
зозуля.
– Зозуле, зозуле, –
кинула погляд убік, звідки доносилося: «Ку-ку! Ку-ку!» – Скільки мені ряст
топтати? – з тривогою cпитала про майбутнє.
– А воно тобі треба
нерви полоскати? – несподівано із-за куща шипшини, що розкішно розкинувся
посеред лугу, вигулькнуло її карооке щастя. – Цікавій Варварі…
Назустріч вийшов її
Любомир, всміхаючись білозубо. Відчував, коли треба на поміч підоспіти. Не
домовлялися. Подбав про сніданок, бо зранку й ріски в роті не мала, коли
подалася по зело.
– Умієш ти цікавості
язика обрубати, – відповіла жінка, вдаючи, що сердиться.
Однак то була зовнішня
напущеність строгості. Вона тихо раділа своєму щастю. Воно надійно поселилося в
родині Дубовецьких, настояне на випробовуваннях примхливої долі вже більше
двадцяти років.
Чоловік, підійшовши
впритул, чмокнув у розчервонілу щоку. Кинувши оком на зібране зілля, ромовив:
– Перепочинь. Я зі
сніданком до тебе.
Ярина зашарілася, як у
дівоцтві, зняла хустинку з голови і збираючи у вузлик волосся, що розсипалося
по білій лляній сорочці, промовила: «Сніданок – не коханок, аби був щедрим на
ніжність ранок». Вона крадькома спостерігала за коханим, бо знала, як він
любить ці порухи рук, цей млосно-солодкий голос.
– Мавка, – прошепотів
ніжно, пригортаючи дружину.
– Ні стиду, ні совісті,
– несподівано обірвав їхню ідилію голос діда Василя. – Вдома не налюбилися.
Тьху, срамота!
За мить чоловік як крізь
землю провалився. Ярина, яка завжди могла дати словесну відсіч, наче язик
проковтнула.
– Облиш. Сам щастя на
зазнав, то й чуже кісткою в горлі, – заспокоював дружину, застилаючи траву
веретою й виставляючи провіант.
Пахло кавою й зіллям.
Птаство долучилося до невгамовної зозулі.
– Ой зозуле, зозуленько,
Нащо ти кувала,
Нащо ти їй довгі літа,
Сто літ накувала? –
згадалося Шевченкове.
– Ой! Сто багато! –
задумано промовила жінка.
– А я думаю, якраз! Усю
роботу переробила б! – пожартував чоловік.
Дощ неустанно вибивав по підвіконню. Його
монотонність дратувала, наганяла сум.
– Мабуть, не вдасться весну закликати, –
спросоння, прислухаючись до стукоту за вікном, міркувала Ірина. – А
так очікували на цей день!
Вона, висуваючи руки з-під ковдри, потягнулася.
Тіло нило від учорашньої роботи.
– Це тобі не жарти – сорок жайворонків спекти, –
роздумувала дівчина.
–Та чи варто банувати? Уставай, лежебоко!– підганяла пробудження.
Для Ірини було звичним вставати з першими
півнями. Вона з дитинства допомагала матері по хазяйству. Любила спостерігати,
як уранішні промінчики сонця проникали в кожен куточок обійстя, оживляли його;
як подвір’я наповнювалося пташиним співом. Однак на цей раз приїхала зі
спецмісією: напросилася зробити запис обряду, який
щорічно виконували в селі у весняний день.
Уже третій рік як навчається на
філологічному. Кафедру фольклористики вибирала серцем, бо скільки себе пам’ятає,
купалася в піснях і традиціях. Її
приваблювала українська минулість, із розумінням, щоб не загубити надбане,
дивилася в майбутність.
– І до яких пір будеш тарабанити? – прочиняючи
кватирку, бурчала Ірина. – Зірвеш свято і практику.
Змінюючи бурчання на
добрість, почала приказувати: «Іди,
іди, дощику, зварю тобі борщику…». Пам’ятала, як у дитинстві повчав дідусь
задобрювати стихії. Однак дощ, незважаючи на прохання, вибивав однозвучні ноти.
До кімнати заглянула бабуся Ярина. Одягнена
по-святковому, вона світилася радістю. Вишита сорочка вигравала різнобарвними
квітами. Зелені листочки доповнювали кольорову гаму. Добірне старовинне намисто, між яким
красувалося декілька дукачів, оповило шию. Доповнювала наряд темно-зелена
спідниця.
Не очікуючи на відповідь, продовжила: «Марець є марець: то
дощ, то сонце. Поки зберемося – розпогодиться», – знаюче втішала. – А
жайворонки вже в дорозі.
Олексу своїм покровителем вважають бджолярі, рибалки та мисливці. На Теплого Олекси розпочинають роботи на пасіці. У давнину цього дня пасічники виносили вулики з зимівників, розкривали їх, і бджоли робили перший обліт. Цього дня чекали з особливим нетерпінням. Хлібороби зранку, зодягнувшись у святкове вбрання, вітали один одного з весною й теплом. Хоч особливих релігійних урочистостей і не відзначалось, більшість селян все ж остерігались працювати, «аби не розгнівити весну». Виняток був лише для пасічників. Вони керувались давнім прислів’ям: «На Теплого Олексу діставай вулики». Більше про звичаєвість цього дня у В.Скуратівського... Фото з обійстя І.Франка в с. Нагуєвичі (2013)
Шостий день грудня, припорошений сніжком і дівочими сподіваннями, добігав кінця. Сонце котилося на спочинок, звільняючи путь сутінкам, які настирливо заповзали в душу й осідали неспокоєм у серці не однієї юнки. Успіти б?!
... Припікало морозцем. Пізніми листочками тремтіли дерева, які стояли в зимовій передвечірній задумі й очікували на дивовечір. Саме напередодні свята необхідно зірвати по листочку з різних дерев, щоб покласти під подушку, а вже в день Катерини, 7 грудня, запросити найменшого в родині хлопчика посприяти у виборі долі. Застигали у трепетному очікуванні, з надією, що до рук потрапить не листочок яблуні, бо тоді ще весь рік у дівках ходити...
Спомини окутують усе єство й повертають у минуле, сповнене сподівань на щасливу дівочу долю. Пам'ятаю, як відламували вишневі гілочки і ставили у воду, а потім щоденно, аж до Різдва, з надією спостерігали, чи галузки подарують надію на заміжжя...
... "Доле-доле, йди до мене кашу їсти", - доноситься із матусиної юності. Уявляєш, як доля-батько, почувши заклик коханої, виходить зі свого сховку й подає надію на 54-річне родинне майбутнє!..
Отак і переплітаються звичаєвість і романтичні сподівання на щасливе жіноче майбуття. Катерини.
Скоморохи празникують... Гай-гай, коли то було, як на Дмитра летілося додому, бо в селі збиралися на празник? Не повернути тих років, які до цих пір щемлять спогадами про святковість. Найбільше очікували на гостину, коли звідусіль з'їжджалися, сходилися родичі. То було єднання роду, родини... На сьогодні тільки спогади ятрять душу, бо залишилася хата на обійсті й криниця, обрамлена калиновим намистом, де й вода солодка-солодка... Та ніхто тебе не виглядає... Спогади...Вітаю односельців із празником. Нехай щасливо храмується!
Серед великодневих свят чи не найцікавіше відзначали другий день. У різних регіонах він мав свої іменні назви: Волочильний, Обливальний, Поливальний, Водяний понеділок. На Слобожанщині це був день Богородиці. Понеділкові обряди розподіляються на два окремих дійства: так звані христосувальні обходи («нести калача»), що й дало назву Волочильного понеділка, та обливання водою — Поливальний понеділок.
Виграє Великдень дзвоном, Воскресіння сповіщає, Хай добром і світлим миром До оселі завітає. Хай гаївками лунає Від Дніпра до Сяну, І писанками виграє В днину цю весняну. Щоб щасливилося всім Від хати до хати, Добра, сонця і життя Хочу побажати. (Г.Корицька) Про свято: В.Скуратівський "Дороге яєчко к великому дню!" "Великдень на Запоріжжі"
Три останні дні напередодні Великодня люди вважали жалобливими, «бо Ісус Христос покутував за наші гріхи». Найбільш богомільні не тільки «носили жалобу» — голосно не розмовляли, не сміялися, не встрявали в суперечки — а й не вживали їжі, даючи напередодні сувору обітницю, «щоб Бог допоміг позбавитися гріхів та хвороб». Здебільшого це стосувалося Чистого четверга (Живильного, Страсного, Великого, деінде Нявського Великодня).
Усе ближче й ближче кінець Великого посту. Віддавна особливу радість приносили шоста неділя й останній перед Великоднем тиждень, який має кілька народних накличок: Чистий, Жилавий, Білий, Вербний, Цвітний (Квітний) тиждень, Лазарева субота тощо. На Галичині Вербний тиждень ще називали Шутковим. Із нетерпінням чекали останньої неділі посту діти, «бо то їхнє свято». Напередодні, тобто в суботу, майже всі сільські підлітки йшли на узлісся, щоб удосталь заготовити вербових гілочок і принести їх до церкви. У неділю біля храму відбувалася посвята червоної верби. Більше...
Запорошений
снігом і обцілований справжніми січневими морозами спішить на гостину
вечір, який у народі має назви "Голоднакутя", "голодний святвечір" чи "друга Вілія". Млосний спогад дитинства приносить радість спілкування з батьками, коли спалювали "діда", готували Голодну кутю, "лякали" дерева в садку (щоб краще родили). Пригадую, що вечеряти сідали, як тільки смеркало, бо потім тайком (щоб директор не взнали), бігли щедрувати (тільки дівчатка)... Завжди насичуюся спогадами, коли готую страви: кутю, борщ із вушками, гриби (спасибі сестрі Марусі з Червонограда, яка щедрою рукою вділила до свят), рибу... Як і на Багату кутю...
І хоч страв менше (не 12), а вечеря вдається смачною, ситною... Цікаві
обрядодії цього дня й вечора описав В.Скуратівськиий
Новий рік завжди був бажаним святом у кожній родині. З ним пов’язували кращі сподівання, завбачували добробут, родинну злагоду, щедрий врожай зернових та садовини, приплід худоби, здоров’я у людей...
На щастя, на здоров’я! Роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю. Будьте здорові з Новим роком та з Василем!
Різдво… Колядки… Щедрівки… Ці слова викликають млосний щем про найсвітліше свято в році, дитячі спомини про традиції, які бережемо до цих пір. А ще перед очима постають перші колядники, батько із дідусем Миколою, на Різдво. Після відправи в церкві під вікнами лунало “Устань, господарю…”, – наша родинна колядка, котра прожила не менше століття. Скільки переслухала колядок, але до цих пір жодного разу вона не звучала (правда, колядуємо вдома). Сподіваюся, що знайдуться небайдужі, котрі подарують їй життя заново: "Устань, господарю, та й виходи з хати..."
Хай колядочки лунають, Душу, серце звеселяють, Хай добро несуть до хати, а Ви будьте всі багаті!
Сім’я сидить за столом, вечеряє, – вже й
кутя, й узвар на столі. В хаті так ясно, світло горить якось надзвичайно весело
й разом урочисто. Вся сім’я гомонить, кожному хочеться
сказати щось радісне, кожний почуває себе щасливим і повним надій, хоч ніхто не
знає, чого, власне, сподівається він і чи справдяться його надії… Тая радість
перелітає з одного обличчя на друге, мигтить, мов зірниця, в очах, бринить
чарочками, лунає в дзвінкому дитячому сміхові. І гомін, і сміх; але не той-то
буйний, непевний гомін, коли люди гомонять і сміються надто голосно, щоб
заглушити своє горе й сльози, – ні, се гомін спокійний, хоч і веселий. Як любо,
урочисто-спокійно лунає те спільне: «Святий вечір!.. Будьмо здорові з святим
вечором!» (Леся Українка).
На Русі здавна шанували римських мучениць Віру, Надію, Любов та матір їх Софію. Вважається, що молитви до них допоможуть позбутися від хвороб суглобів і жіночих недуг. Простий народ дуже любив святкувати день пам'яті цих святих і називав його всесвітніми жіночими іменинами. До сьогоднішнього дня існує традиція: 30 вересня вітати жінок, які носять імена мучениць. Віра, Надія і Любов народилися й жили в Італії в II столітті. Софія, мати дівчаток, залишилася вдовою, їй довелося виховувати дітей одній. Так як вона була переконаною християнкою, то дала дочкам імена, що відповідають трьом основним християнським чеснотам - вірі, надії, любові. Софія проповідувала свою віру відкрито, незважаючи на те, що в країні йшли гоніння на християн. Про свавільну вдову донесли імператорові Адріану (117-138), і він звелів доставити сім'ю в Рим. Здивований сміливістю юних християн, імператор відіслав їх до однієї язичниці, якій наказав переконати їх відректися від віри. Однак усі доводи й красномовство язичницької наставниці виявилися марними – сестри-християнки не змінили своїх переконань. Тоді їх знову привели до імператора Адріана, який переконував їх принести жертву богині Артеміді. Юні діви (Вірі було дванадцять, Надії - десять і Любові - дев'ять років) залишалися непохитними. Тоді імператор наказав жорстоко катувати їх. Розлючений імператор наказав катувати дітей на очах у матері, свідомо знаючи, що це принесе їй важкі душевні муки.
Дівчаток били, палили розпеченими прутами, кидали в палаючу смолу, а вони, так само як і їх мати, не відреклися від своєї віри. Дивно, що під час тортур тіла дітей майже не постраждали. Тоді імператор наказав обезголовити мучениць. Святу Софію не піддали тілесним мукам, і цим прирекли її на ще сильніші душевні муки від розлуки з закатованими дітьми.
Через деякий час імператор дозволив Софії забрати тіла дочок. Вона відвезла їх за місто й поховала. Два дні мати не відходила від могили дітей і на третій день померла. Християни поховали страждальницю поруч з дочками.
Постраждали вони в 137 році. За великі душевні й тілесні муки, прийняті в ім'я Христа, своїм вчинком стверджуючи, що нестача тілесних сил не перешкоджає прояву сили духу і мужності, Церква зарахувала Софію та її дочок до лику святих.
З 777 року довгий час мощі святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії зберігалися в Ельзасі, в бенедиктинському абатстві на Ешо (ясеновий острів), недалеко від Страсбурга, куди приходило безліч паломників. Проте через три роки після Французької революції монастирські будівлі були продані з аукціону, мощі святих зникли. У церкві відкрили трактир з винним погребом. У 1822 році він був закритий, і тільки в 1898 році обитель оголосили історичною пам'яткою і почали відновлювати.
А 3 квітня 1938 католицький єпископ Шарль Руш привіз до Ешо з Риму дві невеликі частки мощей святої Софії, яким до сьогоднішнього дня приїжджають поклонитися віруючі з різних країн.
Народні прикмети
Віра, Надія, Любов та їхня матір Софія. Всесвітнє бабине свято. Всесвітні бабські іменини. Дівоче свято.
Ці святі жінки дуже шануються на Русі. В цей день проводилися дівочі посиденьки. «Себе показати й на інших подивитися».
Говорили: якщо полетять журавлі в цей день, то на Покрову буде мороз, а ні, - то зима буде пізніше. «Колесом дорога»,- кричали журавлям, тобто повертайтеся.
