Дощ неустанно вибивав по підвіконню. Його
монотонність дратувала, наганяла сум.
– Мабуть, не вдасться весну закликати, –
спросоння, прислухаючись до стукоту за вікном, міркувала Ірина. – А
так очікували на цей день!
Вона, висуваючи руки з-під ковдри, потягнулася.
Тіло нило від учорашньої роботи.
– Це тобі не жарти – сорок жайворонків спекти, –
роздумувала дівчина.
– Та чи варто банувати? Уставай, лежебоко! – підганяла пробудження.
Для Ірини було звичним вставати з першими
півнями. Вона з дитинства допомагала матері по хазяйству. Любила спостерігати,
як уранішні промінчики сонця проникали в кожен куточок обійстя, оживляли його;
як подвір’я наповнювалося пташиним співом. Однак на цей раз приїхала зі
спецмісією: напросилася зробити запис обряду, який
щорічно виконували в селі у весняний день.
Уже третій рік як навчається на
філологічному. Кафедру фольклористики вибирала серцем, бо скільки себе пам’ятає,
купалася в піснях і традиціях. Її
приваблювала українська минулість, із розумінням, щоб не загубити надбане,
дивилася в майбутність.
– І до яких пір будеш тарабанити? – прочиняючи
кватирку, бурчала Ірина. – Зірвеш свято і практику.
Змінюючи бурчання на
добрість, почала приказувати: «Іди,
іди, дощику, зварю тобі борщику…». Пам’ятала, як у дитинстві повчав дідусь
задобрювати стихії. Однак дощ, незважаючи на прохання, вибивав однозвучні ноти.
До кімнати заглянула бабуся Ярина. Одягнена
по-святковому, вона світилася радістю. Вишита сорочка вигравала різнобарвними
квітами. Зелені листочки доповнювали кольорову гаму. Добірне старовинне намисто, між яким
красувалося декілька дукачів, оповило шию. Доповнювала наряд темно-зелена
спідниця.
– О! Рання пташка, – обіймаючи онуку, мовила
бабуся. – Чого невесела?
Не очікуючи на відповідь, продовжила: «Марець є марець: то
дощ, то сонце. Поки зберемося – розпогодиться», – знаюче втішала. – А
жайворонки вже в дорозі.
Бабусині слова відганяли сумніви. Ірина, всміхаючись, чмокнула ріднесеньку.
Вона їй довіряла на всі сто: що скаже – неодмінно так і буде.
– До сніданку! – крутнувшись на одній нозі, –
скомандувала.
– Сніданок не сніданок, а пора на голову
убранок, – приказувала жінка. – Барвінок он голубими оченятами визирає.
Березневий день набирав обертів.
Розпогоджувалося. На обійстя Калинчуків сходилися дівчата, святково вдягнені.
Вони несли соломинки, печиво.
Ірина хвилювалася найбільше, бо цьогоріч саме
їй доручили бути паняночкою. Тримаючи в руках тацю з «жайворонками», підійшла до гурту.
Вона вирізнялася з-поміж інших. У вишитому платті, барвінковому вінку зі
стрічками дівчина привіталася й мовила: «Чи
не пора, подруженьки, в наймудрішої в селі благословення просити?»
– Пора-пора, – дружно відповіли.
Ярина якраз у садку закінчувала
підвішувати до вишні печиво. Декількома «жайворонками» обдарувала дітлахів, які
ходили слідом, допомагаючи. Побачивши гурт, пішла
назустріч.
– Благослови, мати, весну закликати! Весну закликати,
зиму проводжати! – кланяючись, промовила паняночка.
– Благословляю весну закликати, зиму
проводжати! – відповіла Ярина.
Співаючи, гурт вирушив за село. Зупинилися на
пагорбі. Коли заспівали «Ой ти весна, ти весна, ти чого до нас прийшла?», то Ірина-паняночка відповіла: «Я прийшла до вас із теплом, із зеленим
житечком!» Обійшовши довкола, почали закликати птахів:
Із краю кураю
Пташок викликаю:
– Летіть, жайворонки,
До нашої сторонки.
Спішіть, ластів’ята,
До нашої хати –
Весну зустрічати,
Зиму проводжати!
Провівши гурт, Ярина присіла на дубовій колоді, яка понад
століття слугувала родині за лавку.
– Яринцю, а мені «жайворонків» зоставила? – заглянула через паркан Катерина.
– Заходь-заходь. Думала, трохи відпочину та й
занесу, – посунулася, звільняючи місце. – Присядь, – запросила. – Все-таки
віриш, що будуть краще гуси вестись? – засміялася, лукаво поглядаючи на подругу.
– Вір не вір, а ти й сама перевір, –
простягаючи спеченого «голубка», відповіла Катерина
– Та за прожиті нами роки наперевірялися. –
Недовго залишилося ряст топтати, – перевела мову на інше з сумом у голосі. –
Найстарші ми з тобою, Катрусю, в селі.
– Та що це на тебе найшло, Яринцю? Не
найстарші, а наймудріші, – уточнила жартома сусідка. – А здається, недавно самі
з обрусами в поле виходили, обнову весні виносили!
– Було-було! – задумано відповіла Ярина. –Ниньки
полотно не тчуть, то і про льон-коноплі не дбають. У крамниці купляють. Скільки
ми його наткали!
– А пам’ятаєш, як ми солом’яну ляльку-зиму
виносили за село і спалювали? Вірили, що зиму виганяємо, а весну закликаємо, –
згадувала.
– Отак і поєднувалися традиції, коли парубки з
інших куточків дружин вибирали, – підтримувала бесіду Катерина. – Глянь, наші
весну ведуть!
Дівоча юрба зайшла на подвір’я. Навперебій
почали ділитися враженнями.
– А це вам бублики за науку, – підійшовши до
жінок, панянка насипала кожній у пригорщу.
– Значить, навчила, якщо бубликами обдаровуєш, –
тішачись, відповіла. – А щось я соломинок у руках не бачу, – поцікавилася Ярина.
– Ой, тітонько, про найцікавіше не розповіли, –
взялася пояснювати Марійка. – Дивина. Як тільки ми наспівалися, закликаючи
птахів, побачили в небі диких гусей. Зробили, як ви нас повчали: кидали їм услід соломинки, приказуючи:
– Гуси, гуси! Нате вам на гніздечко й на здоров’ячко,
а нам на тепло!
– О! Тепер точно буде теплінь, якщо гуси в наші
краї повертаються! – знаюче
промовила Ярина.
– Паняночко, а підійди-но до мене, – покликала
онуку.
Ірина стрепенулася від загадковості бабусиного
голосу. Жінка зняла намисто й передаючи дівчині, промовила: «Дарую тобі, дитино, намисто на добрую долю, на довгі щасливі весни. Дай,
Боже, щоб і ти дочекалася благословення давати весну закликати».
Зворушена дарунком, Ірина обійняла бабусю. Вона
знала про родинну традицію, коли коралі передавали від бабусі до онуки. Мріяла
про такий оберіг.
– Бабусенько, ріднесенька, берегтиму, як
найдорожчий скарб.
– Бережи-бережи! – приказувала Ярина. – Дай,
Боже, тобі онуки дочекатися та її обдарувати, – програмувала долю.
Весняне сонечко несміливо вмощувалося в
березневе крісло. Легенький вітерець розганяв хмаринки, які час від часу
збиралися над обійстям, де за столом зібралися всі, хто весну закликав. Обід не
затягували, бо треба було варити вареники з сиром. Частували хлопців, «щоб мороз любистку не
побив», найшанованіше обрядове зілля, яке вже тягнулося до життя. Ще довго дзвенів переспів
веснянок. До них долучалися пташині голоси, які сповіщали про прихід красної.
Немає коментарів:
Дописати коментар