вівторок, 23 липня 2019 р.

По гриби (УІІІ)

Світлину взято з інтернету
Серпневий ранок, несміливо зазирнувши крізь щілину в жалюзях, милувався Мізинчиком. Задоволено посапуючи, хлопець то всміхався вві сні, то плямкаючи губами, чимось смакував. Вочевидь, учорашні події добряче зачепили за живе. Емоційно перекидаючись з боку на бік, той відганяв прискіпливість непроханого. На допомогу ранку підв’язалося сонце й усе настирливіше то з одного боку, то з іншого лоскотало сонька. Ховаючи голову під ковдру, обурювався, бурчав, противився. Аж тут долучився соловейко. Примостившись на вишні в саду, він заливався, любуючись тьохканням. Вже декілька днів, як лисиця потягнула півня, то тепер йому доводиться розпочинати день.
Богдан, смачно потягуючись, розплющив очі. Таки веселун розбудив своїм щебетом.

Магнітик на пам’ять (УІІ)

Світлину взято з інтернету
Стара груша на межі доживала віку. Вона за своє життя не стала розбратом між сусідами, вміла берегти таємниці й була свідком не однієї сповіді. Ще причащала грушками, які пахли медом і літом. Не раз оса давала меду причаснику, однак, перетерпить і знову повертається в сідало, яке, відшліфоване роками, манило зручністю й надійністю.
Мізинчик, упоравшись зі своїми обов’язками, поспішив на облюбоване місце. Нудив світом, очікуючи на приїзд Володьки. Після випадку на озері вони заприятелювали, а на груші знайшлося місце, де можна годинамимріяти, згадувати, ділитися. До того ж й уроки плавання стали місточком для налагодження взаємин між підлітками. Богдан набував беззаперечного авторитету серед сільських. До нього тягнулися всі, хто мав намір навчитися плавати. Не один виношував мрію досягти вершин, як це вдалося їхньому тренеру. «Та й Володька класний пацан! Саме він зробив його героєм, розказуючи сільським, як я його рятував», – аналізував хлопець, смакуючи грушкою, яка медом стікала по підборіддю, між пальцями. 

Софійка (УІ)

Світлину взято з інтернету
Спозаранку періщив дощ. Він нестерпно барабанив по підвіконню. Мізинчик розплющив очі. Поспати б ще! Вчорашнє косіння також дається взнаки. Не чує ні рук, ні спини. Ніби все правильно робив, як повчав дідусь, але не розрахував сили. 
До кімнати заглянула бабуся. «Не спиться?» – поцікавилася, присівши на стілець. Завжди говірка, вона мовчки м’яла рубчик фартушка, не знаючи, як розпочати розмову. Хлопець відчув тривогу. 
– Бабуню, щось трапилося? – турботливо поцікавився.
– Не знаю, як тобі і сказати, – відповіла й підсунула стілець ближче до ліжка.
– Та кажіть, як є. Будь-що-будь, – по-дорослому відповів Богдан. – Щось із дядьком Михайлом? – запитав перше, що прийшло в голову.
– Та ні, тут справа у Софійці.
«Мабуть, щось серйозне, якщо бабуся так перейнялася», – міркував хлопець, поки жінка добирала слова. 
Історія, яку вона повідала, зачепила за живе. Продовження

понеділок, 8 липня 2019 р.

Батьківська хата

Вона вдивляється у світи більше півстоліття... Cтоїть на щасливому березі мого буття. Скільки себе пам'ятаю, батьківська хата завжди манила теплом і затишком, щирістю й щедрістю, свіжовипеченим хлібом і гостинністю. Вона святкувала й печалилася, зустрічала і проводжала... 

Чекала... Батьківськими очима виглядала дітей та онуків із далеких доріг. Нечасті, але довготривалі наші гостини сповнювалися приємними клопотами: білилося, фарбувалося, оновлювалося. Аякже! Хата завжди потребує рук! Поки були дужі батьківські, то щоденно навколо неї крутилося, фарбувалося, садилося, косилося... Тепер, раз у рік, однак, протягом півтора місяця, триває процес облагородження. Вона оживає, радіє. Не сама.
Хата любить, щоб у ній святкувалося, сходилося, сміялося, рухалося. Жило...
Як справжня жінка, вона з ранньої весни й до пізньої осені потопала в пахощах нарцисів, ясику, півонії, ружі, чорнобривців, матіоли, які росли в городчику. Матусин квітодивоцвіт милував її своїм різноцвіттям, додавав жіночності. То було за мами. Сьогодні городчик сам собі дає раду й тішить невибагливим цвітом...
Нічого від її погляду не сховається. На чотири сторони світу визирає цікавістю й радіє сусідству. Навесні вдягає білосніжні вишнево-яблуневі шати, а влітку щедриться їхніми плодами. Не раз у вишняку винаймає гніздо соловейко і спозаранку вмикає тьохкання.
Одягнувши калинове намисто, красується на обійсті життєдайна її подруга - криниця, яка більше століття втамовує спрагу джерельною свіжістю, живить все навколо. Чорнушка, яка не один рік тішила молочком, після пасовища йшла до водопою. А качки, гуси! Вони мали за надійного друга Потічок, в якому не раз лапи мили.
Уживалися біля хати всі: кури, коти, горобці, ластівки, їжаки. Пам'ятаю, як батько, годуючи птахів, приказували: "Жменя зерна задовільнить не один пташиний апетит!" І горобці знали своє місце! Почекавши, коли кури вдосталь поклюють, зачищали територію, підбираючи зернятко за зернятком.
З нею зріднилися всі. Просьо - гроза для мишей, надійно ніс службу не один рік, а за це отримував шматочок хліба, бо на думку господаря, ми їмо "котиків хліб". Частенько на молочко забігали їжаки, і вже Проськові доводилося з ними ділитися... Ніхто не був обділений увагою! То було за батька.
Зжилися з нею й ми. Немає і дня, щоб не думалося, не згадувалося. Вона приходить у сни; вимальовується радісними й сумними споминами.
І чим мудрішими стають твої роки, то все більше відчуваєш те щастя, в якому ти купалася в батьківській хаті за їхнього життя; усвідомлюєш той невідворотний процес утрати, без них.
Однак залишилася хата, яка з надією виглядає у світи: "Приїдуть?!"

середа, 3 липня 2019 р.

Косар (У)

Світлину взято з інтернету

Спозаранку соловейко витьохкував. Він так завзято взявся за своє, що Мізинчику було не до сну. До того ж уключив свій гучномовець і півень. Це був сигнал до початку робочого дня. До них підключився й дятел, який час від часу вистукував на старій груші власний ритм. До кімнати заглянув дідусь. Він обережно, навшпиньках, підійшов до ліжка й усміхаючись у вуса, промовив: «Годі боки відлежувати, пора за косу братися». Богдан ледь стримував сміх. Йому подобалося, коли дідусь, не дочекавшись відповіді, присідав на краю ліжка й починав розповідати історію. В основному то були спогади дитинства, коли його батько Іван призвичаював до чоловічої роботи. Він добре засвоїв девіз життя: «Щоб у хаті хліб мати, треба спозаранку дбати». Продовження...

вівторок, 2 липня 2019 р.

Володька (ІУ)

Світлину взято з інтернету

Зозуля прилетіла. Як сніг на голову. Ні-ні. Для Володі – це найбажаніший день у році. Він знав, що обов’язково приїде мама. Не переймався, що бабуся називала маму «зозулею». Мала на те право. Невістка після смерті Миколи ніби не своя стала: то сміється без причини, а то заб’ється в куток і плаче, плаче. Депресія! На той час у село приїхали іспанці будувати комплекс. Шукали кухарку. Після закінчення кулінарного технікуму Валентину направили в Журавлине. Познайомилася з Миколою, батьком Володі. За рік і весілля справили. Якби не Чорнобиль?! Не по одному життю пройшовся. Зразу якось не відчувалося. А потім із кожним роком усе більше давалися взнаки болячки. Грошей на лікування не вистачало. Валентина крутилася, як муха в окропі, зранку до вечора бігаючи по роботах. Однак і цього було замало. Порадили поїхати за кордон. То був вихід, коли можна було за два-три місяці заробити, щоб хоч якось звести кінці з кінцями. Де був раз, там і десятий. Грошей заробила, однак, а чоловіка так і не врятувала. До того ще й у селі подейкують, що й Володька нерідний Миколі. Та чи варто лізти в душу? Натерпілася. Продовження...

пʼятниця, 28 червня 2019 р.

Примирення (ІІІ)

Світлину взято з інтернету
Богдан розплющив очі. Вранішні сонячні промені нав’язливо пробивалися крізь жалюзі. Бабуся мала рацію, коли просила маму не чіпати штори, які надійно захищали від сонця. Не послухала, бо захотіла створити комфорт для батьків, оскільки ті навідріз відмовилися переїжджати до міста. Та як залишити нагріте родинне гніздо, з якого вилітало у світи не одне покоління? І Михайло поруч. Защеміло. Навряд чи цьогоріч доведеться піти з дядьком на рибалку. Продовження

неділя, 23 червня 2019 р.

Мізинчик (ІІ)

Богдан був п'ятим пагінцем великої дружної родини. Щорічно його відправляли на село. То було найбільшим щастям вирватися на волю, пізнавати світ, купатися в любові дідуся й бабусі, які здували з нього пилинки, цілими днями проводити час на подвір'ї в компанії Проська й Вірного. Над ним тряслися, як над збитим яйцем, догоджали млинцями зі сметанкою, якою щедро ділилася Чорнушка. Знала за що! Він щодня добросовісно, незважаючи на ранню пору, разом із дідусем випасав її, напував. Одним словом - пастушок. За працю йому воздавалося молоком і вершками. Не раз бабусі доводилося витирати "вуса", які свідчили, що він знімав пробу з вечірнього молочка. Радість приносило спілкування з рідними. Дивувався, як дідусь може знати відповіді на всі його "чомучки", а бабуся задовільняти гастрономічні забаганки? Міркуючи по-дитячому, дійшов висновку, оскільки він єдиний чорнобривець у букеті ромашок (підслухав розмову сестер), то має право на таку увагу. Правда, він не зловживав своїм становищем, поводив себе чемно, заробляючи бонуси за свою вихованість. Більше...

У літо (І)


Світлину взято з інтернету
Канікули! Богдан кинув рюкзак на заднє сидіння й сам зручно вмостився у старенькому "фольксвагені". Дорога неблизька, однак, бажана. Скільки себе пам'ятає, як тільки весна наповнюється п'янкими запахами, його відправляють "на вакації" в село до дідуся й бабусі.
- Синочку, ти вже у мріях, - відволік від спогадів голос матері.
- Ні, матусю, я на сьомому небі від щастя, - згадав улюблений вислів бабусі Софії.
Як тільки автомобіль зупинявся, він біг назустріч рідним. Бабуся, міцно пригортаючи мізинчика, щораз шептала йому про це щастя. Він його за руку не тримав, а небо бачив над ними голубе-голубе. Може за хмарами там є ще декілька його невидимих шарів?
- Ну, що, Мізинчику, в путь? - стрепенув від роздумів голос батька.

- У путь! - ствердно вигукнув і прив'язав пасок безпеки. Богдан старший привчив до порядку. "Здоров'я - найдорожчий скарб. Безпека на дорозі - запорука його збереження", - запам'ятав батькову науку. Більше...